Меч Арея
Шрифт:
Богдан сказав упустити їх.
— Патрицiй Ецiй, вождь усього римського та готського ополчення, зичить здоров'я тобi й твоїм воєводам, царю! – сказав молодший чорнявий латинець, певно, високого звання.
— Хай вернуться його зичення на нього ж, – вiдповiв Гатило через тлумача Костана. – Й о що молить патрицiй?
— Рече битися взавтра, царю, – мовив той самий чорнявець.
— Пощо?
— Бо римськi й готськi вої цiлу нiч не спали, й буде нечесно, коли цар гунiв Аттiла скористає собi їхню муку.
Гатило довго думав, тодi сказав Костановi:
— Речи їм, хай перекажуть
Й вiдпустив нарочитих од римського полководця. Вiн передбачав се. Заставши русiв у вже готовому й мiцному таборi, латини обов'язково намагатимуться вiдкласти день великої ратi, щоб i собi добре зготуватися. Й передбачення справдились.
Можам руським i всiм їхнiм з'юзникам було дозволено ходити вiльно, але бути приоружно й коней не розсiдлувати. Вишатi Гатило сказав:
— За малою гiркою по той бiк болота постав заслiн. Конюший негайно передав наказ Великого князя, й у густих очеретах понад болотом причаїлося чотири сотнi пiшцiв i комонникiв. Гатило ще раз перевiрив укрiплення – мав побачити востаннє все на власнi очi – й довго стояв коло свого червоного намету з голубим прапорцем. Табiр вирував. Понад окопом смажили в'ялене м'ясо пiшцi з усiх земель. Вони поскидали з себе зайву одiж, але мечi тримали на пасах через плечi, їх було так багато, що з гори Гатиловi здавалося, нiби то одне живе й ворухке тiло, яке зайняло всю смугу мiж окопом та возами. За кiльцем возiв гуртувалася кiннота, й там було ще тiснiше, хоч круг мав щонайменше п'ять гонь упоперек. Над табором стояв сизий дим од вогнiв, усе клекотало й вирувало так, що людям доводилося кричати, аби їх почули навiть найближчi товаришi. Мiж конов'язами ходили можi, вдягненi й напiвголi, в самих ногавицях та смушевих шапках, то тут, то там майорiли барвистi корзна воєвод i боляр, i прозiрними вежами стояли позв'язуванi десятками довгi списи.
Перед обiдом до великокняжої полотки прийшов Ардарiк. Вождь численних полкiв остроготської Гепiди був похмурий, його свiтлi, майже бiлi брови звелись на перенiссi.
— Йду не лише вiд себе, Великий княже, а й вiд Велiмира, Тодомира та Видимира…
— Вiдаю, про що ректи-ймеш, – перебив його Богдан Гатило, та кремезний острогот не втiшився його словами.
— Ти вiдаєш, i всi вiдають, а твої князi, та боляри, та великi воєводи здрять на нас вовком. Ми смо готи…
— Я-м сполчився не проти всiх готiв, а супротиву Теодорiкових. Теодорiк зламав слово своє. Вiн є ускоком з-пiд волостi городу Києвого, й я покараю свого роба невiрного. В схiднi ж готи вiрнi слову своєму, й ти, Ардарiку, речи друзям своїм i моїм приятелям Видимировi, Велiмировi та Тодомировi, що Великий князь київський однаково любить усi язики, котрi шанують у ньому вождя.
Ардарiк мовчки, не перебиваючи, слухав Гатила й сказав щось тiльки тодi, коли той закiнчив:
— Так речеш ти… А вельможi твої мислять другояко…
— Всi вiдають, що ти був єси й лишаєшся мiжним вождем пiд моєю рукою.
Готський князь, одначе, не збирався йти, й видать було, що має казати Гатиловi не тiльки се. Богдан терпляче ждав, i нарештi Ардарiк промовив:
— Там однокровнi нашi. Захiднi готи, але таки готи, i я. Великий княже…
Гатило збагнув, що непокоїть
Вiн сказав:
— Я поставлю твоїх, i Видимирових, i Велiмирових, i Тодомирових готiв там, де стояти-ймуть не захiднi готи, а римляни. Я вже-м думав про се.
Ардарiкове обличчя просвiтлiло, й досi зведенi докупи брови розiйшлись. Вiн стримано, але шанобливо вклонився Гатиловi й пiшов. А Богдан лишився знову сам на сам зi своїми думками. Найдужче непокоїло його те, що великий жупан iспанський та маврiтанський Гейзо й досi не прийшов зi своїм вiйськом. Не прислав навiть можа нарочитого сказати, де вiн є й що собi думає. Та й Гатиловi нарочитцi, яких Вишата посилав одного за одним на полудень, мов у водi тонули.
Коли сонце, окресливши дуту над станом, схилилося за невидиму звiдси рiчку Марну, до полотки несмiливо заглянув Вишата. Пiсля своєї невдалої облоги Генабума вiн i досi почувався винний перед Богданом. Гатило, мов тiльки й чекав старого конюшого, спитався:
— Де той твiй… калмак?
— Шаман?
— Шаман.
Вишата махнув рукою в полунiчний бiк.
— Приведи.
Перший вельмiж землi Руської вийшов i за пiвгодини повернувсь iз калмаком. Шаман радо всмiхався до Гатила на всi свої зуби, задоволений, що той прислав по нього.
— Ворожи! – наказав Гатило.
— Кого ворожи? – перепитав шаман i нахилив голову до Великого князя.
— Кого, кого! Ворожи, який день дадуть нам узавтра кумири.
— Руськi кумири? Калмацькi кумири?
— Ворожи, до кого вмiєш.
Вишата сказав:
— Ардарiк має юдея.
— Ворожбита?
Вельмiж кивнув.
— Нехай калмак ворожить.
Шаман скинув додолу двогорбий мiх, який висiв йому через плече, й заходився розкладати на килимi своє причандалля: велику картату хустку, темну мiдну кулю, в якiй щось торохтiло, коротеньку дудку з розширеним краєм, якесь корiння та зiлля, троє маленьких череп'яних горняток, затканих i зав'язаних брудною ганчiркою, й сказав:
— Треба вогонь.
Вишата гукнув до когось надвiр, i незабаром челядник унiс i поставив серед полотки велику мiдну жарiвницю на високому тринозi. В полотцi, де було й так задушно, пахнуло розпеченим повiтрям.
— Треба сiдай у куток, – сказав шаман Гатиловi й Вишатi, й вони виконали його волю. Шаман дмухнув на червоний жар i кинув туди кiлька бадилинок. Полотка виповнилася їдким димом. Тодi ворожбит узяв свою мiдну кулю й заходився тупцяти навколо жарiвницi й торохтiти кулею. Вiн бiгав, теленькав i щось незрозумiле виспiвував, а Гатило з Вишатою пильно стежили за кожним його рухом.
По якомусь часi шаман сiв коло жарiвницi, пiдiбгавши обидвi ноги, взяв до рук дудку, кинув на жар кiлька корiнчикiв, линув туди з кожного горняти по кiлька крапель якоїсь рiдини – аж засичало, й узявся вигравати на писклявiй дудцi, водночас пильнуючи жарiвницю. Звiдти пiдiймались угору тонкi рожевi дасма диму, й клубочились, i розвiювалися пiд повстяним шатром намету. Й звуки теж немов то припадали до самого килима, то здiймались угору, де стояла вже густа смердюча хмарка.
Тодi шаман урвав той писк i впав долiлиць на килим, аж його бiла повстяна шапка, заторочена чорними смужками, впала пiд жарiвницю.