Меч Арея
Шрифт:
Коли Єрка виряджала можа свого в дорогу, на вiях їх тремтiли сльози, й Богдановi було нiяково, що не змiг зiгрiти й приголубити сю гарну молоду жiнку. Вiн уклонився їй i Данi, торкнувши рукою трави, тодi вперше за всi днi поплескав доньку по щоцi й сiв на коня. Мала ж заплакала голосно й ревно, ображена чи налякана своїм незнайомим вiтцем.
Так Гатило й повернувся додому, й нiякi Бориславовi хитрощi не допомогли, й усе лишалося, як i було ввесь прожитий рiк, i нiхто не знав, чого сподiватись вiд дня прийдешнього, й найменше за всiх знав се сам Богдан Гатило.
Днi точилися сумно й одноманiтно, вiн цiле лiто не виходив за стiни дiдинця, вiтчого й дiднього двору, тiльки надто паркими вечорами сiдав на лавицi в молодому
Тепер Богдан од ранку до вечора читав. I то не була грецька книга з великим хрестом, яку колись начебто забув у його свiтлицi луганський князь Годой, а стос дощечок, змережаних таємничими четними рiзами давнього руського письма, якого навчив Богдана сивовусий скоморох Харко Мурин. У книзi йшлося про дивнi речi. Досi йому й на думку не спадало, що свiт стоїть споконвiку на трьох слонах, названих мамонтами, що тi мамонти нiчого не їдять, а тiльки глибоко дихають – коли вдихне перший, полудневий, вiн роздимається й бiльшає, й свiт над ним пiдважується й вiдхиляється од сонця. Тодi сонце ходить низько над свiтом, i се зветься зима. Коли ж сей мамонт видихає й худне, свiт нахиляється до сонця, й починає теплiшати. Два ж iншi мамонти перекидають одне одному сонце й мiсяць, i тодi настає день або нiч. А зорi – то вiчi померлих людей, бо й досi ж кажуть не тiльки «дивлюсь», а й «зорю». Де людина вмерла, над тим самим мiсцем спалахує її зiрка. Найбiльше ж умирає людей на важкому шляху через полудневi степи, тому й на небi цiла дорога густих зiрок, якi теж називаються Соляним Шляхом, бо дрiбка солi на Русi дорого важить, i нелегко здобути її й привезти з далекого Руського моря, на яке греки речуть Евксинське.
Розповiдалося й про те, звiдки на свiтi взялися звiрi й що кожен звiр у собi несе, – собака вiрнiсть, бо створена богинею Вiрою, кiшка – лжу, бо ховається в нiч i дiтей своїх зачина тiльки вночi, ведмiдь – силу й любов до землi своєї, бо в давнину ведмедiв звали русами, й поляни зродилися саме вiд них i тому й звуться русинами й русичами, тобто синами руса.
Богдан читав i порiвнював те четмо з грецькою книгою про їхнiх кумирiв. I раптом замислився. Нiде в руському письмi не сказано про те, вiдколи ж отi три слони-мамонти держать на своїх спинах свiт. Се його дуже дратувало, бо грецька книжка твердила, що їхнiй Христос народився лiта 5508-го, Адамос же лiта 1-го.
Вiн перегорнув усю товсту книжку й нiде не знайшов про те, вiдколи ж iснує свiт на Русi. Було сказано, що вiд окняжiння Великого князя Велiмира до його смертi минуло лiт двадцять i п'ять. Але ж греки пишуть: лiта божого такого-то. А як же ми?
Вiн сердито вiдсунув книжку, коли ж увечерi здибав коло порога скомороха, спитав:
— Скiльки вже свiт є на Русi?
— А що стало? – здивувався Харко Мурин.
— Бо в грецьких книгах се є, а в твоїй нема. – Й розповiв скомороховi, в чому рiч.
Харко Мурин запитав:
— А де починаються зорi?
— Як то де?
— Мають вони почин?
Се було зовсiм нелегке запитання, й Гатило не тямив одповiсти. Нiбито ж усе мусить мати почин i кiнець? Тодi Харко намалював пальцем у поросi велике коло круг себе й спитав:
— А де сьому коловi почин?
Почину й краю не було, й ся думка сподобалася Гатиловi.
Але, на вiдмiну од кола, книжка мала початок i кiнець, i князь урештi дочитав її. Й знову потяглися кволi й сiрi днi та нестерпно довгi ночi. Вранцi Богдан думав про те, що мерщiй би надходив вечiр, а лiгши в цупке ложе, не мiг дочекатися сходу сонця. Й думки поволi теж замерзали в головi й тяглися мляво й сонно, й вiн мiряв днi снiданням, обiдом та вечерею, коли приходила чашниця грекиня Iладiка й приносила свої одноманiтнi полумиски.
Гатила дратували й тi полумиски, й сама дiвчина в довгому до п'ят полоттi, в якому вона
— Усе вже-с перемацала?
Тодi вона йшла з хати, не дивлячись на князя, й йому ставало трохи мулько, що так грубо поводиться з нещасною полонянкою, яка не має нi вiтця, нi матерi, нi когось кревного в сьому чужому для неї свiтi. Але наступного разу вiн знову грубо виряджав її геть, i все повторювалось, i днi тяглися за днями, незалежно вiд години надворi, невиразнi, й одноманiтнi, й сумнi.
Й сталося так, що Гатило потроху призвичаївся до братницi[45] й тiльки в її товариствi почав одчувати якусь утiху та забуття…
Мiсяця снiжного
Коли Днiпро скувала крига й усi рiчки довкола городу Києвого – й Хрещатик, i Либiдь, i Глибочицю, й широкоплесу Почайну – вкутали глибокi снiги, а над засiками та вежами кружляло гайвороння, збираючись у свiй пiзнiй вирiй до теплих степiв над морем Руським, перший вельмiж Борислав зi старим конюшим Войславом iшли з княжих ворiт просто двору до хорому. Снiг сухо рипiв у них пiд узятими в дорогi остроги чобiтьми, мороз кусався й щипав їх за руки та обличчя, але вони йшли i йшли, повiльно, неквапом i майже врочисто. Челядники й роби, що траплялися їм на дорозi, здивовано рячились услiд першим можам городу стольного, з воїнських i стаєнь визирали отроки й конюхи. Щось мало трапитися, щось небуденне й значне, коли вельможi так урочо виступають рядком, убранi в своє найрозкiшнiше вбрання, – бiлi гунi, критi шовком i паволоками, тороченi на рукавах i подолi бурими куницями, в гостроверхих, також у кунячiм околi, шапках i золотавими й срiблястими шликами з китицею, в червоних жупанах, якi виглядали з-пiд розстебнених гунь, i при дорогiм оружжi.
Щось неодмiнно мало статись, i двором услiд за вельможами покотились неймовiрнi чутки.
На ганку Борислав зупинився, вiдчинив дубовi дверi й ступив у сiни, за ним пiшов i Войслав. Довгими сiньми лунко грюкали їхнi кованi чоботи, й з бiчних дверей також визирали тивуни й челядники. Вийшов старий домажирич Адамiс у дубленiй гунi з бiлим ковнiром, скинув ягнячу шапку, але вони проминули його й пiшли далi, до сходiв, що з кiнця сiней вели на повершя, й їхнi кроки були так само лункi й таємничi. Тiльки коло спочивальнi великокняжої вони спинились i випустили чашницю Iладiку.
— Є вiн? – кивнув на дверi Борислав.
— Є, – вiдповiла дiвчина й страдницькими очима обiйняла вельможiв. – Сцо сте намислили, болярине?
Вона тримала поперед себе повнiсiнький, неторканий полумисок iз пойнятою холодним смальцем свининою та три порожнi мiдянi братницi. Борислав одтрутив дiвчину з-перед себе й рiшуче ступив через порiг. Вони стали посеред спочивальнi, вистеленiй килимами й ряднами, з одним-єдиним ложем пiд супротивною стiною, невеликим хрестоногим столом iз безлiччу братниць i полумискiв та довгим дубовим ослоном, що сягав попiд обома вiкнами вiд дверей до покуття.
— Великий княже! – незвично врочистим голосом продуднiв Борислав Борич, i князь вiдгукнувся:
— Га?
Такого звертання вiн ще не чув од Борислава й тепер, здивований, блимав то на одного, то на другого вельможа. Князь був у самiй полотнянiй сорочцi та бузинових ногавицях, босий i простоволосий. Довгий сивий оселедець заплутавсь у їжакуватому, давно не голеному тiм'ї, обличчя було теж неголене хто зна й вiдколи, очi в обрезклих зморшках дивилися на прибульцiв, мов крiзь iмлу, й усiм своїм виглядом володар землi Руської швидше нагадував лiсовика-смолича, нiж Великого князя.