Меч Арея
Шрифт:
— Нема, – байдуже вiдповiв князь i встав, махнувши рукою Шумиловi…
Борислав Борич був тепер першою людиною в усьому царствi Руському. Вiн щоразу повiдомляв Великого князя про свої дiї, але то було для годиться, бо ж обидва добре знали се. Вранцi наступного дня Борислав прийшов по обiдi.
— Слю в греки Годоя, – сказав вiн.
— Для чого?
— Дань.
— А-а…
Данину Всхiдня Римська iмперiя сплачувала в Мiзiї в городi кам'яностiнному Сердiцi. Сплачувала чинно, та виникли суперечки: частину боргу iмператор Маркiан хотiв гасити
— Добре робиш, Боричу, – сказав Гатило, бо без побратима не знав би, що й дiяти з такою державою.
Перший болярин бiльше нiчого не казав, але Гатило час вiд часу зиркав у його бiк. Щось має повiдати ще Борислав, а мовчить i тiльки задумано шкребе полисiле тiм'я. Нарештi почав здалеку:
Чуєш, Гатиле… Я-м багато слухався тебе… Тепер послухай мене маломудрого.
— Речи, – сказав Гатило.
— Видимир, князь готський, послав гудця Ардарiковi, що-с ти охабився землi Руської.
— Нехай, – кволо кинув князь, бо йому й справдi було байдуже, хто та як про нього мислить i що каже.
— Але то ще не все…
— Речи…
— Ардарiк одповiв Видимировi, що Аттiла… зворожений.
— Ким?
— Перевiтницею, – не зразу вiдповiв болярин. – Зворожений i не може нi на коня сiсти, нi з хорому вийти – ноги вiдняло.
Гатило тiльки зiтхнув. Десь-то так воно й є, бо вже рiк вiн i справдi не виходив за стiни городу Києвого.
— Мусиш, Гатиле…
— Що?
— Мусиш, речу, показати їм… готам i всiм, хто не дiждеться смертi твоєї, що живий єси й у сiдлi тримаєшся.
Великий князь мовчав, i київський болярин шукав дошкульного слова.
— Мусиш се зробити для землi Руської.
Богдан Гатило довго зiтхав i довго крутив оселедця на руку, й побратим Гатилiв терпляче сидiв поряд i думав, що має сказати йому ще, аби вивести з байдужостi. Та надiй лишалося менше й менше, й се приводило Борислава до розпачу. Й зовсiм несподiваним було для нього Богданове слово:
— Чини, як знаєш.
Борислав ще не йняв вiри вухам своїм i дуже несмiливо, щоб не напсувати справi, промовив:
— Поїдьмо в Захiдню Русь.
Гатило злякано блимнув на нього й перестав крутити оселедця. Борислав дивився на нього так благальне, брови його так жалiбно звелися на перенiссi, наче вiн, сей загартований у сiчах i ратях мiж, сей рубайло, який навiть у бою знаходив силу жартувати, мiг заплакати. Гатиловi стало шкода побратима, й, щоб не дати йому зганьбитися, вiн кволо всмiхнувсь:
— Хай на твоєму буде, Борисе.
Наступного ж ранку, поки залiзо не схололо, Борислав зiбрав у далеку путь
Воротилову сотню. Найдужче боявся вiн дрiбного дощу, який почав сiятись удосвiта й мiг зашкодити.
Та коли людинi до всього байдуже, їй однаково, чи йде дощ, а чи смажить сонце. Гатило, загорнувшись у шкарубке вовняне корзно, сiв на свого застояного яблукатого жеребця.
Виїхавши з Полудневих
Їхали майже мовчки, Борислав iз Гатилом попереду, Воротило крокiв за двадцять вiд них, а по Воротиловi вся сотня молодшої дружини. Борислав боявся розмовляти, бо кожне невдало кинуте слово могло вразити Гатила, й вiн тодi повернеться назад, i нiяка сила бiльше не зрушить його з мiсця. Тiльки на п'ятий день, коли Дерева лишились позаду й Залозний шлях зав'юнився вздовж берегiв Злуч-рiки, Бориславовi мов тягар з плiч упав. Гатило не мiг не помiтити сього, й одного разу, вже десь у верхiв'ях Злучi, вiн сказав:
— Мислиш, не вiдаю, куди ти везеш мене?
Борислав довгим стривоженим поглядом подивився на князя, та той усмiхавсь.
— Я-м од першого разу зтямив тебе, – мовив Гатило, але не наказав спинятись i не виявляв нiяких зломiрiв, i велiй болярин зiтхнув: – Мислиш, ти хитрий єси, а я-м ступiв геть?
Гатилова балакучiсть свiдчила про те, що дорога трохи таки розважила його, а се було головне для Борислава.
— Взяв єси на одур мене з тими вивiдами, еге ж?
Велiй болярин полегшено засмiявся. Вiн i справдi вигадав усi тi побрехеньки про Видимира й Ардарiка, але не дуже й набрехав, бо варто остроготам вiдчути слабiнь городу Києвого – й вони одложаться геть вiд руки полянського князя. Вiн так i сказав Гатиловi, й той нiчого не мовив супротиву.
Далi Галича Борислав, як i сподiвався Гатило, його не повiз. Князь галицький Острiй, тесть Богданiв, зустрiчав зятя з усiєю пишнотою, на яку був здатний, далеко за Днiстром, дуже широким i каламутним о сю пору мiсяця травного. Й серед учти була й Гатилова жона Єрка разом з п'ятирiчною донькою, названою на честь вiтця Даною.
Богдан подивився на Єрку, яку за шiсть рокiв устиг забути, бо ж бачив її всього кiлька день, i на чорняву Данку, якої взагалi не бачив, – i в душi його не озвалася жодна струна. Й то було так, бо людей роздiляють не тiльки роки, а й вiдстанi, Єрка ж, його жона Ярина, ввесь час безвиїзно сидiла в своєму приданому городi Войниловi, сидiла разом з донькою, яка тут i народилася, й вiн анi разу майже так i не згадав про них…
Єрка дивилась на Богдана трохи злякано, й йому стало шкода її. Всi дванадцять день, якi вiн пробув у Войниловi, бо ж Борислав сього прагнув, Гатило намагався бути лагiдний i з Данкою, й iз жоною. Та крига в душi не танула, й се розумiли всi, й насамперед сам вiн.
Довгими ночами вiн лежав, розплющивши в темряву очi, стомлений i спорожнiлий, а коли засинав i раптом прокидався знову, щоразу здавалося, що поряд лежить не Єрка, чорнобрива красуня Єрка, мати його дочки, а хтось iнший, кого вже нема й нiколи не буде. Й уранцi вiн потiм уникав дивитись Єрцi в вiчi, нiби й вона могла знати, що робиться в його зацiпенiлому серцi.