Меч Арея

Бiлик Iван

Позавчора кияни поминали своїх можiв, що полягли в тому безглуздому бою. Гатило навiть не пiшов на поминання. Рiк тому Гримiльду спалили на вогнищi, й пiд нею горiли не дуби й не берести та сосни, а сипуче смiття конопляної кострицi, бо всi казали, що то не жона, але перевiтниця, й Богдан нiчого не мiг мовити супротиву їм.

Вiн тепер не знав, де вона й похована, бо спалили тiло її на Чортовому беремищi, в Чорториї, й у те нечисте мiсце русин з доброї волi нiколи не ступить ногою. Та й попiл розвiяли на всi вiтри, щоб не перевернулася її хижа душа вдруге й не почала ссати кров з немовлят i з дорослих.

Бо коли упиря й перевiтника просто вбити, вiн знайде спосiб покропитися спершу мертвою, тодi живою водою й ожити завдруге – на те вiн i перевiтник-упир.

Богдан i вiрив, i не вiрив у тi слова, бо вiн кохав Гримiльду по-справжньому й переживав її смерть ще болiснiше, нiж смерть сина та брата. Вiн уже рiк майже не виходив з опочивальної свiтлицi – тут i спав, тут i їв, коли йому приносили, тут його шукали в нагальних справах i вельможi, хоч йому все остогидло й державнi клопоти викликали в душi тупу вiдразу. Всi, кого любив i хто любив його, тепер були далеко. Однi пiшли в iрiй до прадiдiв, iншi лишалися за дев'ятими горами й десятьма лiсами. Й тiльки молодший син Юрко був поряд i зв'язував його з сим життям.

Богдан знав, що мусить жити, поки Юрко бодай трохи розуму набереться, щоб передати в руки йому важку булаву й ще важчий меч Юра Побiдника. Знав i ще дужче карався, бо не мав нi бажання, нi сил працювати й показувати майбутньому Великому князевi приклад мудростi й звитяги. Та й син останнiм роком почав уникати вiтця свого.

В хвилину розпачу Гатило наказав старому конюшому писати ябеду до Борислава. Вiн одчував, що, коли сюди не приїде хоча б ся людина, з якою прожив вiку, все пiде шкереберть – i держава, й рать, i всi їхнi спiльнi мрiї.

Борислав Борич лишив Задунайськi землi посадниковi Дiю й приїхав. I тiльки з сим другом дитинства Гатило на мить забував про все й нiби молодiв. Але згодом i Борислав уже не мiг розвiювати княжого смутку.

Гатило сидiв край вiкна й зазимкувато горнувсь у баранячу гуню. На стiнах спочивальнi висiло рiзне оружжя, але воно теж не надихало Великого князя на подвиги й не будило в душi того щему й жаги, як ранiше. Богдан знав тут кожну рiч до найменшої дрiбнички й уже навiть не бачив нiчого. Помiчав тiльки золоченi доспiхи, якi привезли йому були шуряки з Нового Лугу: калантир iз шоломом, та меч, та перський лук, зроблений з крутих турячих рiг i напнений турячою жилою.

Всi речi, якi належали Гримiльдi, челядники попалили, бо перевiтниця могла вселитися в будь-яку з них. Се ж оружжя не належало їй, i Гатило сам порозвiшував його в спочивальнi: воно хоч нагадувало про неї й про тi далекi й майже забутi часи, коли вiн був щасливою людиною. Богдан дививсь на зброю й подумки розмовляв iз людьми, яких давно не було на свiтi й нiколи бiльше не буде. Й се тепер лишалося єдиним його заняттям в усi довгi днi й ще довшi, майже нескiнченнi ночi.

Вiн устав i, тягнучи по пiдлозi поли гунi, почав ходити вiд однiєї стiни до iншої, й ходив довго, поки йому не помлiли ноги, й у спочивальнi було тихо, мов у трунi, тiльки жалiбно порипували дошки. Й аж коли почало сутенiти, в дверi хтось пошкрябав пальцем. Богдан знав наперед, хто то може бути. Ввiйшла Iладiка, яка останнiх кiлька мiсяцiв приносила Великому князевi страву. Се була надзвичайно вродлива чорнобривка

лiт вiсiмнадцяти. Її позаторiк привiз Данко талем вiд князя Iлiї Херсонського, бо дiйшли чутки, нiбито Iлiя змовляється поза спиною в Данка й самого Богдана з булгарами й саками.

Iладiка, вдягнена в довгу грецьку сукню, пропливла через опочивальню з двома полумисками на випнутих уперед руках i зупинилася коло Гатила.

— Куди поставити, князе?

За сi роки в Києвому городi Iладiка перейняла мову й говорила майже як русинка, й тiльки «ж» та «ш» вимовляла не завжди, особливо, коли хвилювалася.

Богдан мовчки кивнув на пiдвiконня, бо стiл був до краю заставлений усiляким посудом.

Княжна Iладiка зробила, як вiн сказав, тодi пропливла до столу й тихо йойкнула:

— Все стоїть незайняте!

Князь нiчого не вiдповiв їй, чекаючи, коли вона вийде, щоб знову поринути в забуття. Та княжна вклякла бiля столу й дивилася на Гатила такими широко розплющеними карими очима, що вiн аж засовався.

— Чого стоїш?

— А сцо? Зору, поки попоїси.

— Йди.

Дiвчина грайливо заблимала:

— Не пiду, поки не попоїси. Бити-ймеш? Усi в дворi рецуть, сцо то я тебе так зле годую…

— То й що тобi є?

— Менi боляце… – серйозно проказала грекиня й довiрливо спитала: – Мозе, хай хтось инчий носе тобi страву?

Гатило махнув рукою й вiдвернувся. Йому було зовсiм-таки байдуже, хто носитиме тi полумиски й чи носитиме їх узагалi. Вiн сидiв так, обличчям до вiкна, поки Iладiка й вийшла. Власне, вiн i не чув, коли дiвчина зникла, а як поглянув назад, у спочивальнi не було нiкого.

Смерком Гатило в тiй самiй гунi вийшов у садок, який починав братися дрiбним листям. На лавцi хтось бухикав i совавсь. Князь хотiв був повернутися, тодi роздумав i собi сiв поряд, навiть не глянувши, хто то є.

— Зирю на тебе, Гатиле, та й згадую…

Князь упiзнав косака Шумила. Старий уже кiлька разiв намагався розважувати його своїми спогадами. То було одне й те саме: як зустрiв його пiд Витичевом, як нарiк iм'я йому, як потiм…

— Тодi я-м був ще молодий.

Отже, не вгадав. Дiдо почав говорити про себе. Гатило спробував здумати, скiльки ж йому лiт, але, так i не здумавши, сидiв i не обзивався. Шумило ж неначе знав, про що мислить Великий князь.

— А з русальської недiлi на дев'яносто четверте лiто зверне менi.

Шумило вже сидiв удома – Юрко вийшов з того вiку, коли мав надобу в ньому. Гатило дав старому готамановi маленьку хижу в самому кутку двору, пiд вежею Полунiчних ворiт, i Шумило цiлi днi висиджував iз сторожами на вежi й удивлявся побляклими очима в далеч, на перехрестя Залозного й Соляного шляхiв, яке без лiку топтав копитами своїх коней.

— А се-м намислив помирати абощо… Не доведи, Боже.

Гатило аж обернувся до дiда. Не думав, що Шумило так боїться смертi. Вiн глухим голосом спитав:

— Страхiтне?

Дiдо вiдповiв не зразу. Спершу побухикав, тодi зiтхнув i мовив:

— Нiт, не страхiтне. Я-м смертi не боявсь анiколи. Й сам добре вiдаєш. – I раптом нахилився до князя й довiрливо забубонiв: – Але страхаюся вмерти в запечi! Не личить косаковi. В Лузi на глум стану… – Вiн знову бухикнув й аж тодi спитав: – Гатиле, чи немає де ратi в землi твоїй?