Меч Арея
Шрифт:
— Мовчи, бо Гатило звелiв менi привезти тебе до стану його нишком. Руськi поганськi закони не дозволяють жонам бути серед ратникiв. Жди мене по заходi сонця коло Щекавицi, там, де перетинаються Соляний i Залозний шляхи.
Iладiка так i зробила, тамуючи серце, яке аж калатало вiд сподiвання близької зустрiчi з Гатилом. Валтарiй прийшов о двох конях, i вона сiла на гнiдого. Їхали цiлу нiч i цiлий наступний день майже без перепочину, й тiльки тодi її розiбрали сумнiви. Дорога вела їх усе на захiд i на захiд. Вона сказала про се Вадтарiєвi, й молодий гот одкрився:
— їдемо в Аквiтанiю!
Iладiка
Валтарiй завiв її в хащi й прив'язав до дерева. Тодi розпалив багаття й, певний, що йому пощастило уникнути переслiдування, почав, насмiхаючись, розповiдати їй свої задуми. Вiн пiшов у рать на полунiч, сподiваючись там перескочити до своїх одноплемiнцiв-готiа, а при можливостi вбити Великого князя київського й помститися за смерть свого дiда, конунга вiзiготiв Теодорiка, Та йому не пощастило здiйснити нi першого, нi другого задуму: за його кожним кроком пильно стежив князь Тодорiк Бернський.
Тодi Валтарiй наважився втiкати сам. Зробити се, коли до городу Києвого повернеться вся рать, було б майже неможливо. Мусив якось випередити Гатила. Вiн так i зробив. У хитрого Войслава видурив двох добрих коней та ще й оружжя самого князя Гатила. Й, звичайно, не мiг утриматися, щоб не викрасти й Iладiку, яку давно вподобав…
Молодий гот одв'язав дiвчину й почав домагатись од неї кохання. Дiвчина не давалась йому до рук, дряпалася й кусалась. Вiн пошматував на нiй одiж, але так i не змiг подолати.
— Не люблю тебе! – кричала вона, обiрвана й виваляна в пилюку, розкуйовджена та лиха, мов тигриця. – Нiколи не буду твоєю, так i затям!
— Але не будеш i Гатиловою! – вiдповiв їй Валтарiй Аквiтанський.
— Буду!
— Нi, не будеш!
— Пощо?
— Не люба єси йому.
— Яке твоє дiло! Буду!
— Однаково не будеш.
— Пощо?
— Якби вiн i полюбив тебе, все б одно не взяв таку…
— Яку?
— Отаку обшарпану. Глянься, на кого схожа єси. Вся плоть виглядає. Вiн тепер не повiрить, що ти не була-с… моєю.
Пiсля того змагання Iладiка й справдi мала жалюгiдний вигляд. Вона плакала й побивалась, а наступного дня не промовила до бiлявого хлопця й слова, твердо вирiшивши втекти з-серед дороги. Та гот пильно стежив за Iладiкою.
Богдан обiйняв дiвчину й мiцно притиснув її до змучених грудей, Iладiчине пухке волосся чiплялося за його вiд учора неголене пiдборiддя, й довгi посивiлi вуса здавалися першою памороззю на збурених чорних хвилях. Богдан гладив тi хвилi й думав, що мав би бути вiтцем сiй дiвчинi, але кумири посiяли в ньому зерна Лади до неї, й тут чоловiк невiльний будь-що вдiяти. Його могутнє тiло наливалося нетерплячою силою, дiвчина в Гатилових руках уся горiла, та вiн здолав у собi той вогонь i грубо видерся з її млосних обiймiв.
I тiльки в стайнях охолов i заспокоївся. Руський покон лишається поконом для всiх, i Гатило не мав права топтати його, бо князь хоч i є князем, i нiхто не владний заперечити володаревi, але його найдужче видно з-помiж усiх, i йому
Єдине, що мiг собi дозволити Гатило, – справити весiлля не в Купальську сiдмицю, як заведено серед русинiв, а ранiше, бо свята теж повстановлюванi людьми чи кумирами не просто так, а з розумним задумом: женитися й веселитись тодi, коли роботу в полi зроблено й попереду лишаються тiльки жнива та збирання врожаю. Або ж i зовсiм серед зими, по холодi. Великий же князь мав змогу зробити се й ранiше.
Й того-таки вечора вiн оголосив про свiй намiр повести нову жону. Войслав був геть приголомшений звiсткою, Борислав же весело засмiявся:
— Слава тобi, Гатиле! Хай щастить землi Руськiйi Нарештi Великий князь київський став тим Гатилом, яким вiн знав його змалечку, й тут справдi було з чого радiти. Борислав тiльки й завважив:
— А як же отець її, Iлiя?
Богдан Гатило вперше подумав про сей бiк справи. Iлiя все-таки князь, хоч i грецький, i належало дотримати покону.
— Iстину рече Борислав Борич, – мовив старий конюший Войслав.
Отець же Гатилової першої жони Руски, яку князь посадив у Вишгородi, сiмдесятип'ятирiчний жупан вруцький Воїбор закивав лисою головою:
— Треба сла рядити, Богдане.
Тесть i сього разу не мав нiчого проти нового зятевого злюбу. Його ровесник витичiвський посадник Ждан теж погодився:
— Виряджай, Гатиле, сла сватiвного.
Великий князь обiйняв поглядом усiх присутнiх, а в краснiй свiтлицi зiбралося душ iз двадцять князiв i велiїх та малих боляр:
— Кого ж послемо до князя Iлiї?
— Та кого? – по паузi обiзвався князь Воїбор. – Сли мене та… – вiн обдивився присутнiх, – та Ждана-посадника. Ми смо можi старi й сивi.
— Тебе не личить, – засмiявся Борислав Борич. – Тесть єси Гатиловi. Там же всi носять хрести в пазухах, то ще й…
Се зачепило Богдана, й вiн сказав:
— Хай їде тесть мiй Воїборi 3 хрестатими панькатись не будемо. Не ми їм, а вони нам дань дають i вони роби нашi!
Вiн мiг би сказати сим людям, як сестра римського iмператора, Юста, сама колись вiддавала йому руку свою, навiть лягла б у ложе його, коли б вiн того захотiв, i лягла б, як остання налiжниця. Та Гатило не мав намiру казати про се, бо князi та боляри, якi сидiли в його краснiй свiтлицi, мусили й самi все добре пам'ятати.
— Їдьте, – сказав вiн тестевi та витичiвському посадниковi Ждану. – Їдьте взавтра до корсунського князя Iлiї й везiть йому викуп за дочку, достойний нашої землi й нашої слави.
Але нiхто не розходився. Всi чекали останньої волi, й Гатило сказав:
— У недiлю почнемо,
Тiльки тепер князi та боляри заворушилися й почали вставати з лав, розташованих попiд стiнами довгої свiтлицi. Шарудiли коприною й паволоками свитки та ногавицi, бряжчали мечi об пiдлогу пiхвами, радцi, кланяючись Гатиловi, двоє по двоє виходили в сiни й жваво перемовлялися. Великий князь київський не щодня жону вiв, та й не щоразу Русь народжувала такого князя, тому весiлля мусило бути гiдним його ймена й величi городу Києвого. Кожен мав подбати про вiно для князя, вiно ж абияке не пiднесеш, отже, й сього разу трiщатимуть спини невпокiрних смердiв.