Меч Арея

Бiлик Iван

Була середа сiдмицi, ввечерi ж напередоднi весiлля Богдан Гатило мав дуже неприємну й важку розмову з власним сином, княжичем Юрiєм.

Юрко був неговiркий, але ласкавий i поштивий до вiтця свого. Й раптом щось iз ним сталися. Богдан помiтив се ще в четвер. Зустрiвши сина в стайнях за новими гридницями, вiн сказав:

— Прийди по заходi сонця, маю ректи тобi про справи твої.

Хотiв поговорити з сином, чи не пора наставити його тисяцьким над усiєю великокняжою дружиною. Та Юрко лише буркнув щось незрозумiле й увечерi не прийшов.

Гатило, не дочекавшись, послав по нього тивуна Туткая. Кiбценосий сакин повернувся нешвидко й сказав:

— Княжича немає в дворi. Я-м перешукав у всiх стайнях, i в воїнських, i в малому хоромi, й скрiзь…

У п'ятницю рано Гатило знову послав котрогось челядника, та сина знову нiхто не мiг знайти. Лиха думка кольнула князя в серце, й удосвiта наступного дня вiн здибав Юрка. Молодий сотник був верхи й мав намiр шаснути повз вiтця, та Гатило, стоячи в розчинених воротях, ухопив коня за вузду.

— Куди зiбрався-с?

— Пустiть! – глухо проказав Юрко й спробував здибити коня, Гатило ж тримав мiцно.

— Злазь.

Юрко, зашарiвшись, вишилив ногу й стрибнув додолу.

— Ходiм.

Гатило поманив пiдстаркуватого челядника Мааса й вiддав йому синового жеребця:

— Розсiдлай.

А сам пiшов до хорому, певен, що Юрко тепер нiкуди не дiнеться й не втече, поламавши волю вiтцеву.

Вони сидiли в столовiй свiтлицi й не дивились один на одного.

— Що-с намислив проти вiтця? – тихо спитав Гатило. Син мовчав, i се ще дужче хвилювало князя. Вiн повторив: – Що-с намислив?

Двадцятишестирiчний сотник уперто дивився кудись у вiкно, широкобровий i гарний, i темно-каре волосся спадало йому до плiч, як i належить княжичевi.

— А нiчого, – нарештi видавив син.

— Вiри не йму. Щось та пече тобi душу. Повiдай, сину. В княжому домi котора – то найлихiший ворог. Нехай татi землi нашої в пря котораються – не ми. За що стережеш зло на вiтця – речи!

Син мовчав, i Гатило теж мовчав i дивився в iнше вiкно, й тисячi думок снувалися йому в головi, й жодна не трималась купи.

Й раптом неприємний здогад, що пiдсвiдоме вколов його вчора вранцi, застелив Гатиловi очi млою. Вiн обернувся до сина й довго зорив на його вперто зведенi брови й мiцно стисненi вуста.

— Заради… неї?

Сi слова зронилися мимохiть, i Гатило пошкодував, та було вже пiзно каратися й каятись, бо слово не горобець.

Обличчя Юркове, допiру блiде й нетутешнє, почало братися знiтом, аж на очах виступила роса. Вiн зiрвався на ноги й хотiв бiгти геть, але знову сiв i низько схилив голову.

Гатиловi все стерпло всерединi. Рука сама вхопила довгу косу шпакуватого оселедця й почала сукати й накручувати його, й голене тiм'я то натягалося зморшками до правого вуха, то знову розгладжувалось. Отже, сталося найстрашнiше. Син пiднявся проти батька й пiднявся заради жони… Юрко важко, слово по слову, вимовив;

— Я-м хiть мав… молити вас… руки її…

Вiн зiрвався, з розгону турнув дверi й погуркотiв довгими сiньми геть, i Гатило

не спинив його. Не мав сили не те що встати, а й язиком ворухнути. Вся любов, яку вiн грiв у серцi до молодшого сина, випарувалася, щезла, як омана, й натомiсть лишився камiнь, круглий, холодний голяк, i Гатиловi здалося, що вiн одчуває його вагу й його холод. Потому хижа кров почала бити в скронi, й вiн тепер ледве всидiв, щоб не схопитися, бо коли б не втримавсь, могло б статися щось набагато страшнiше.

Богдан просидiв у свiтлицi до самих обiд, тодi пiшов у спочивальню й не вiдповiдав нi на якi стукоти в дверi, хоч увесь хором аж бринiв од люду, мов потурбована бджолина борть. Роби, й челядники, й тивуни, й дома-жиричi, й боляри великi та малi готувалися до завтрашнього весiлля. Вiн же лежав горiлиць узутий i дивився на гладенько тесанi колоди. Й тiльки коли смерклось, устав i стомленою, майже старечою ходою подався до коней за новими будiвлями. Можi-дружинники – хто сидiв на присьпах, хто грав у зернь, хто зiбрався гуртиком i просто теревенив, – навiть не звернули на Гатила уваги, бо ж о цю пору князь нiколи не приходив сюди.

В стайнях теж було тихо й поночi, та Гатило впевнено ступав помiж двома рядами. Конюхи вже попоралися, й конi лунко хрупали з ясел овес. Вiн пiдiйшов до гнiдого жеребця й застав там сина, як i сподiвався. Юрко змалечку так робив: у хвилину поганого настрою завжди втiкав до свого коня.

В темрявi нiчого не було видно, й Гатило сiв край ясел. Гнiдий жеребець, упiзнавши його, заспокiйливо гигикнув i знову встромив голову в ясла.

— То є послiдня лада моя, – хрипко проказав Гатило.

Син глибоко зiтхнув, але нiчого не вiдповiв на се.

— Послiдня, – мовив Гатило знову. – Тобi ж перша… Ти ще стрiнеш на своїй путi, а я…

Юрко вдруге зiтхнув, i з темряви долинуло:

— Я-м такоже мислив про се…

Хвиля бурхливої нiжностi до сина мало не зiрвала Богдана з мiсця, та вiн утримав себе в руках. Йому стало соромно за тi думки й за той камiнь, що вмостився був у його грудях, холодний i важкий голяк, i вiн таки не змiг устояти й поклав руку синовi на плече. Й хоч Юрко сидiв мовчазний i напружений, але то так належало сидiти справжньому воєвi й справжньому князевi полянському. Богдан стиснув йому плече й вийшов пружною ходою людини, якiй нарештi одлягло вiд серця.

Мiсяця липня в перший день

Раннього недiльного ранку, – ще в княжому дворi тiльки курей випустили з пташниць, а вiвчарi виманювали з кошар баранiв iз великими мiдними дзвонами на шиях, – повернувся князь Годой. Вiн був дуже стомлений, цiлий учорашнiй день i цiлу нiч не злазив iз сiдла, немовби передчував, що в Гатиловому дiдинцi назрiвають важливi подiї.

Годой залишив Великого князя в окаянному станi й тепер поспiшав додому, не знаючи, кого застане в городi Києвому й кого не застане, бо життя – й се вiн затямив упродовж свого вже немалого вiку – рiч складна й не пiддається нiяким законам i правильникам.