Коштовний камінь
Шрифт:
— А тепер, діти, треба вибрати підходяще місце для ночівлі, — сказав Радан, ховаючи ніж. — Якусь галявину — на ній можна буде розкласти багаття. Ану, за мною!
Було ясно, що він бере ініціативу в свої руки і вважає себе керівником. Не варто було сперечатись. Час ішов.
Сяк-так, ковзаючись по опалому листю і спотикаючись об кореневища, видерлися на похилий укіс. Нагорі, дійсно, було щось подібне до галявинки — глухий куток завдовжки у двадцять кроків, закритий з трьох сторін стінами лісу. З одного боку він виходив до укосу, що спускався вниз майже стрімко, в похмуру, густо зарослу долину. А четвертий
— Кращого не знайдеш! — радісно вигукнув Радан. — Хоч би як хотів!
Він не був сильним у вигадках, як приміром я, і мені було приємно, що він визнає свою слабість. Кінець кінцем у кожного є якесь слабке місце.
Назбирали листя, зробили Теменужці постіль. Потім запалили багаття і, лише коли язики полум'я піднялися угору, помітили, що спустилась похмура темна ніч.
Ми посідали біля вогню. У нас було дещо з харчів: хліб, сир, помідори, перець, пляшки з водою. Поїли, поговорили. Очі в Теменужки почали злипатися, повіки обважніли, і голова почала хилитись на груди.
— Лягай! — сказав їй Радан.
Вона всміхнулась і, потягнувшись, побажала нам доброї ночі. Вона сказала «добраніч» нам обом, але я почував, що вона дивиться тільки на нього. А може, мені це тільки здалося. Було темно і, хоч палав вогонь, не можна було все добре розглядіти.
Я наскуб папороті, постелив собі і ліг біля багаття.
— Ти можеш спати, — звернувся я до Радана. — Я ляжу, та навряд чи засну до півночі. У мене взагалі поганий сон.
Так йому сказав. Був певен, що не засну. Однак мене швидко здолала ганебна втома, — через десять хвилин після того, як заявив, що не спатиму до півночі, — я вже спав, як мертвий.
А вночі трапилось от що.
Радан вкрив мене своєю курткою, наламав гілок і ще якийсь час підтримував вогонь. Незабаром вітер розігнав хмари, і з-за лісу викотився великий повний місяць. Стало видно, наче на світанку. І Радан перестав підкидати хмиз у багаття, йому надокучило, та й до того ж він не хотів розбудити нас. йому стало холодно сидіти в самій сорочці, і він почав ходити туди й назад по галявині, потираючи руки, щоб зігрітись. Раптом почув якийсь шум, що долинав з ущелини, через яку галявина круто переходить у долину. Він ліг на живіт і поповз. Біля самої ущелини він притримався за кущ глоду і глянув униз.
Насправді ця долина не так поросла лісом, як йому здалося ввечері. Тут і там стирчали згорблені гіллясті дуби, а поміж ними росли кущі, блищало каміння. І тут, серед кущів, як привиди, з'явились два чоловіки. Вони ніби з-під землі вискочили. Це було так цікаво й див» о, що було схоже на казку. Але Радан був певний, що це не казка, бо чоловіки розмовляли й рухались, як живі люди; навіть більше того, один з них, вищий, спіткнувся і впав, а другий засміявся і, як це буває між людьми в таких випадках, не подав йому руки, щоб допомогти. Радан не міг бачити їх облич, бо вони весь час стояли спиною до урвища. Потім незнайомці пройшли ще кроків десять і сіли за великим валуном, з-за якого були видні тільки їх голови в кашкетах. За кілька хвилин над ними здійнялась тонка цівочка диму, — отже, один з них курив. Привиди не курять — таким чином, Радан ще раз переконався в реальності того, що бачив перед собою.
Минуло близько чверті години. Чоловіки підвелись. Вищий
Небо знову затяглося хмарами; стало темно і страшно. Радан ліг на теплу золу, але до світанку не міг заснути, усе думав: «Хто ці двоє? Чого шукають тут у лісовій глушині і як це вони так зненацька з'явилися з-під землі, наче воскреслі мерці?..»
Почало розвиднятись. Радан встав і спустився в долину похилим укосом, порослим лісом. Він попрямував просто до великого валуна, звідки хотів визначити напрямок до стрімкого схилу горба, на якому ми розташувались. Цей валун був зеленуватий, темніший біля підніжжя і світліший угорі. Тут було ще багато каменів інших, дрібніших, покритих блискітками слюди, й уламки простого граніту. Навколо він не помітив нічого особливого. У Радана була звичка не пропускати повз увагу жодної дрібниці, і тому, углядівши в траві золотистий мундштук — недопалок цигарки, він нахилився й підняв його. Цигарка була дорога. Радан не викинув недокурок, а, загорнувши його в папірець, сховав у кишеню.
Потім пішов берегом між папороттю, дикою ожиною й посохлою, високою по кісточки, травою. Він озирався на всі боки, приглядався, намагаючись будь-що знайти таємниче місце, звідки вночі зненацька вискочили двоє чоловіків. Нічого не було помітно і в чагарниках. Радан тричі повертався, проходив то ліворуч, то праворуч. Біля самого підніжжя горба він посковзнувся, кудись покотився і ще. не встиг збагнути, що сталось, як беркицьнувся в якусь яму, прикриту гіллям зламаного бука. Ці гілки були висохлі, почорнілі, але біля ями з кореневища виросли два маленьких густих деревця, і тому її майже неможливо було помітити.
Глибина ями була більша за людський зріст, а дно було вкрите шаром гнилого листя завтовшки щонайменше півметра.
Опам'ятавшись, Радан роздивився навколо і помітив, що напроти нього темніє круглий отвір метра півтора в діаметрі, — двоє чоловік могли б вільно пройти через нього. Він проповз крізь цю дірку, боязко глянув і зупинився, приголомшений: перед ним простяглась галерея, широка й рівна, як коридор, їй не було видно кінця, — він губився десь вдалині — у печерних сутінках і темряві.
Звідки взялась ця печера? Уявіть собі — просто у нас під ногами! Ми розташувались на її покрівлі. Спуск по стрімкому схилу вів у яму крізь віти зламаного бука.
Встановивши, звідки і як з'явились учорашні нічні гості, Радан задоволено потер руки і повернувся до нас.
— А ви все спите, спите! — добродушно засміявся він і почав розповідати свої пригоди.
Теменужка дивилась на нього широко розкритими, здивованими очима.
— Це схоже на сон, — сказала вона. — Може справді всі оці страхіття тобі приснились?
Не знаю чому, але й мені хотілось, щоб розповідь Радана дійсно виявилась казковим сном. Оскільки він був романтиком, то йому могли наснитись різні нісенітниці.
— Поділяю думку Теменужки, — промовив я.
— Ви краще зробите, якщо підете зі мною прогулятись у печеру, — відповів Радан. — Хочете?
— Гаразд, — сказав я. — Печери є всюди. Можливо, й під нами теж. В цьому нема нічого особливого. Але оця твоя історія з двома невідомими… Ти, певно, її вигадав, щоб здаватися цікавішим. Признайся!