Коштовний камінь
Шрифт:
Вилю Власев зніяковіло топтався на одному місці.
— Я й забув про той клятий берил, — промовив він.
— Що зроблено, те зроблено! — сумно всміхнувся Папазов. Він запалив цигарку і замовк.
Через годину, коли Вилю Власев примощував клунки на мула, до нього підійшов Ігнат Арсов і почав йому допомагати.
— Залиште, ви обдерете собі руки цими вірьовками! — тихо бурмотів він. — Дайте мені! Мої руки і без того загрубіли від кирки. Це вже не руки, а лопати. Дайте!
Доки сперечались, кому зав'язати мішки з камінням, до них підійшов
— Знаєте, мене вчора відвідав один мій знайомий з села Цвят. його послала партійна організація із спеціальним дорученням.
— Яким дорученням? — злякався Вилю Власев.
— Кооператори закінчили жнива, виконали поставки ї тепер хочуть від нас почути, що робиться у нас і взагалі в світі.
— То хай слухають увечері останні вісті. Хто їм заважає? їхнє село електрифіковане, в бібліотеці є радіоприймач, на площі — гучномовець. Чого їм іще треба?
— Ви забуваєте, товаришу Власев, що ми зайняли бібліотеку, перетворивши її в склад. Забуваєте, що ключ від залу лежить у вас в кишені, — усміхнувся Папазов. — Адже вони роблять нам послугу — забезпечують хлібом і продуктами.
— Ми ж за це платимо, — сказав Вилю Власев.
Павел Папазов аж здригнувся, але оволодів собою.
— Вибачте, — сказав він, — коли я слухаю такі слова, то, їй-богу, червонію від сорому, наче дівчина. Товариські послуги не оцінюються грішми. Ці чудові люди сумлінно працювали, вчасно виконали зобов'язання перед державою — чому не приділити їм невеличку увагу, на яку вони тисячу разів заслужили?
— Що ви конкретно хочете від мене? — нетерпляче запитав Вилю Власев.
— Дуже мало. Давайте підемо до них. Якщо ви проти, я піду сам. Я обіцяв, що прочитаю доповідь, і ви, мені здається, це знаєте.
— А хто виконуватиме наш план?
— В роботі ми попереду. Будьте спокійні.
Керівник бригади поплескав мула по шиї, вийняв блокнот і довго розглядав сторінку, на якій зверху було написано червоним олівцем: «Група А».
— Ви, товаришу Папазов, виконали тільки на 1 процент більше, ніж інші, — сказав він. — Дуже шкодую. За один процент я не можу дозволити вам ніякої відпустки.
Павел Папазов почервонів, потім зблід. Очі його потемнішали, він зробив крок вперед, але Ігнат Арсов схопив його за руку.
— Прошу тебе, — прошепотів він, — цю доповідь зроблю я. Чи не все одно, хто її буде читати? Важливий результат, а хто доповідач — не має значення. Я сам — ніщо, але мені здається, що провести бесіду можу. Дозвольте мені, — звернувся він до Вилю Власева, — у мене 15 процентів виконано понад графік.
Вилю Власев переглянув його маршрут і кивнув:
— Точно, п'ятнадцять, ви ніколи не помиляєтесь у процентах. Ви маєте законне право на відпочинок на два дні. йдіть!
Він заховав блокнот, охопив мула за шию і через силу виліз на нього.
— Якби не ці п'ятнадцять процентів, я б ні в якому разі не дав вам відпустку, — сказав він.
— А ви не підете? —
— Тільки цього мені й невистачало. Можна подумати, що я вже все зробив. — Він вдарив мула, навіть не махнувши рукою на прощання.
Вечоріло. Сонце ще не заховалось за Странджанські гори, а на ліс вже спускалась синювата ніч. Внизу, біля прогнилих пнів, порослих кущами, темніла густа тінь присмерків, а вгорі, крізь просвіти в зеленому склепінні розкішних крон, поблискували то сині, то фіолетово-рожеві клаптики чистого літнього неба.
Мул, нагнувши голову, шукав дорогу в чагарниках, а Вилю Власев дрімав на його спині і, гойдаючи ногами, думав про речі, які нічого спільного не мали з геохімією, з бригадою, з відкритими покладами мідної руди…
Біля входу в його палатку сиділи два чоловіки. Вони грали в шашки, а поверх їх голів з цікавістю заглядав суворий сторож села Цвят. Один із незнайомців був одягнений у картату спортивну сорочку, що наполовину вилізла з штанів, і взутий у важкі туристські черевики, шия в нього була обмотана вицвілим червоним шарфом, з-під якого виднілось бронзово-смугляве тіло. Другий був у синьому картузі і бархатній куртці з накинутим на плечі потертим прогумованим плащем.
Бай Стаменко по-військовому виструнчився, козирнув і, кинувши погляд на гостей, поспішно доповів:
— Ці двоє, товаришу начальник, питаються про роботу. Я наказав їм почекати на тебе, щоб ти сам розібрався. Вони мають посвідчення, а також лист від районного комітету.
«Дуже вони мені потрібні! — подумав Вилю Власев. — Замість смачної вечері — неприємні розмови. Оце пощастило!»
Він запросив гостей у палатку і вирішив не возитися з ними. Хоч вони принесли лист з районного комітету, та що з того?
— Даремно ви били ноги, — почав він, скидаючи піджак. — Зовсім даремно. Це геологічна бригада, і в чорноробах ми потреби не маємо.
Той, що в бархатній куртці, оглянув палатку і, не поспішаючи, впевненими рухами, наче був у власному домі, спустив завісу входу. Другий зняв скло з лампи, чиркнув сірником і запалив гніт.
— Я не просив вас хазяйнувати! — насупився Вилю Власев.
Той усміхнувся. Він був старший за свого товариша, вилицюватий, з трохи горбатим носом, гострою борідкою, що стирчала вперед, схожа на місяць-молодик. Він посміхався, а очі дивились пильно. Вилю Власеву здалось, що вони оливково-зеленуватого кольору.
— Не гнівайтесь, — сказав гість. — Ми не великі пани, звикли самі себе обслуговувати.
Молодший заправив сорочку, глянув у дзеркало, що висіло на стовпі посеред палатки, і почав старанно зачісувати розкуйовджене волосся.
— Товаришу Власев, — сказав старший, — ми дуже просимо вас не гніватись на наш несподіваний візит. Це наш службовий обов'язок.
Він вийняв з кишені посвідчення і подав його начальнику.
Вилю Власев надів окуляри, підійшов до лампи, прочитав написане, потім довго і старанно розглядав печатки, підписи, ніби якийсь ієрогліфічний лист.