Коштовний камінь
Шрифт:
Вона підв'язалась рушником і, нахилившись над коритом, насипала туди чистого й білого, як крейда, борошна.
— Ось я швиденько приготую солодку перепічку. А Стаменкові перекажіть, хай скоріше повертається, бо нікому стерегти склад. То не склад, а чудасія! Навіть на замок замкнутий, а в стінах такі щілини, що боронь боже! Тільки той, хто не захоче, не залізе туди.
Ми обіцяли тітці, що приведемо з собою цього Стаменка.
Наближався час обіду, коли ми добралися до місця нашої ночівлі.
Радан вирізав три палки, обмотав кінці клаптями, і факели
І от ми пройшли через круглий отвір. І зразу ж нас огорнула вогка прохолода. Ми опинились у похмурому кам'яному коридорі, завширшки до трьох кроків і досить високому, так що голови нахиляти не доводилось.
— Запалити факели? — пошепки запитала Теменужка.
— Іще видно, — відповів Радан.
Так ми пройшли до двадцяти кроків. Сутінки згустились, ставало дедалі темніше. Нарешті ми запалили факели. На сірих кам'яних стінах заграли червоні відблиски, і серед цих відблисків рухались наші чорні силуети, наче живі картинки, намальовані тушшю.
— Чи близько сталактити? — запитала Теменужка.
— Ага, — заспокоїв її Радан. — Через годину-дві, може, й натрапимо.
Ми пройшли ще десять кроків і зупинились. Тут галерея звужувалась і круто повертала праворуч. Ми увійшли в якусь заглибину у формі циліндра і відразу відчули під ногами схил.
— Починається спуск, — промовив Радан.
Він пішов попереду, Теменужка за ним, я позаду.
Зараз стіни не були рівними. З усіх боків стирчало гостре каміння — сіре, червоне і якогось дивовижного жовтуватого кольору.
— Це схоже на справжню печеру, — сказала Теменужка. — Я ще не була в печерах, але уявляла їх собі саме такими. На скільки метрів ми заглибились під землю, як ви гадаєте? — запитала вона.
Я хотів сказати їй, що ми ще тільки почали свою підземну подорож, як Радан раптом застиг на місці.
— Ану, підійдіть ближче, — поманив він нас.
Ми наблизились. Навіть притулились до нього.
— Що ви бачите напроти?
— Каміння, — прошепотіла Теменужка.
— Граніт, — відповів я.
— Погано бачите, — зітхнув Радан. — Ви тільки гав ловите і нічого не бачите. — Він простягнув руку. — Гляньте сюди. Що це?
— Вірьовочка! — вигукнула Теменужка.
Вона вигукнула так, ніби помітила там хтозна-яке чудо, а не звичайний мотузок.
Ми мовчки дивились на кінчик ґноту, що звисав із щілини в скелі і нагадував обрубаний мишачий хвіст.
Радан підморгнув мені:
— Може, це Спартак зав'язував тут свою сандалю, ану подивись!
Я простягнув руку, але він раптом вдарив по ній.
— Це кінець бікфордового шнура. Бікфордового шнура, — підкреслив він.
Я мовчав. Хай буде кусок шнура. Але за що він вдарив мене по руці?
Доки я придумував, що йому сказати, він став навколішки і почав заглядати за каміння.
— Ага, ага! — тихенько вигукував він. — Ану, нахиліться, діти. Що це?
В жовтуватому світлі факелів ми побачили ледь помітну
— Один з тих двох чоловіків, яких ти бачив уночі, приходив сюди, — сказала Теменужка. — Це той, хто курить дорогі цигарки.
— Можливо, що й обоє приходили, — відповів Радан. Він підняв золотий недокурок і сховав його в кишеню. — Але залишив слід тільки той, хто курить цигарки з золотим мундштуком.
— Велике діло! — сказав я. — Ішли перевіряти місцевість ті двоє людей, про яких говорив касир. На цьому місці вони зупинились, і один викурив цигарку, потім повернулися. Що ж тут такого незвичайного?
— Нічого незвичайного нема, — сказав Радан. — Вони зробили Дірку в скелі, а може, скористались тією щілиною, що вже була, поклали динаміт, детонатор і підпалили гніт. Ось попіл. Він просипався на цей камінь саме напроти того мотузка, що, як гадає наш друг Анастас, залишився від сандалі легендарного Спартака. Анастас зроду не бачив бікфордового шнура, а мій батько-шахтар заставляв мене підпалювати його в нових шахтах рудника «Чорне море». Отже, запалений гніт горів до певного місця, а потім погас. Чому? На мою думку, є дві можливості: або селітра в шнурі стала вогкою — бачите, яка мокра скеля, або ж його перегриз пацюк (а тут їх, мабуть, багато), і детонатор не загорівся. Якби він загорівся, то цієї галереї уже б не було. І, можливо, — на віки вічні.
— Нічого не розумію, — сказав я. — Навіщо тим двом чоловікам руйнувати цю стару шахту.
— Насамперед я маю сумнів, чи справді люди, яких я бачив уночі — саме ті, про кого говорив сонний касир. Та хто б вони не були, їх мета ясна — завалити шахту. Це ясно, як день.
Ми, задумавшись, мовчали. Вогонь факелів почав бліднути.
— Треба повертатись, — сказав Радан.
— Те ж саме і я хотіла запропонувати, — призналась засмучено Теменужка.
Глянув на неї, — обличчя її було сіре, як каміння, що лежало навколо нас. «Певно, від поганого повітря», подумав я.
Коли ми вилізали з ями, то тут зустрілись з Андрієм, як кажуть, віч-на-віч.
Зрозуміло, я тоді не знав, що його звуть Андрієм, та й взагалі нічого не знав про нього, оскільки вперше побачив. Може, якби я був кращим оповідачем, то почав би розповідь саме звідси. Письменники так звичайно і роблять: починають розповідь, насамперед виконавши найважливіше — зібравши разом і описавши всіх героїв та влаштувавши їм зустріч. Оповідання від цього стає цікавішим, що й казати. Але я, як уже сказав вам, студент ветеринарного інституту і, на жаль, не дуже знаю літературні прийоми. Вірніше, зовсім не знаю. Ось чому в мене вийшла така непослідовність: зав'язка оповідання, тобто зустріч двох головних героїв, відбулась в кінці, замість того, щоб це було описано на початку, в перших рядках першого розділу. Я пізно догадався про це важливе правило. Але ви не гнівайтесь на мене. Коли зустрінемося вдруге, я розповім вам іншу історійку, — і тоді герої познайомляться ще на першій сторінці і, очевидно, усміхнуться один одному.