Коштовний камінь
Шрифт:
Андрій вийшов, не поспішаючи, та, зробивши кілька повільних кроків, враз зірвався і побіг до палатки. Схопив рюкзак і бігом кинувся до лаборантки.
— Ти завідуєш складом? — запитав її і, не чекаючи відповіді, поквапливо почав викладати: — Мені потрібна вірьовка для лазання по скелях… крім того, десять пар сталевих скоб для східців. Молоток для забивання. Молоток для видовбування я маю, ось, — він постукав по рюкзаку. — Пачку сухарів, трохи кофе, цукру і більше нічого. Швидше! Швидше, поки Вилю Власеву не прийшла в голову інша ідея!
Рашеєва дивилась на
— Давай, люба, тільки не метушись! — нетерпляче казав Андрій.
В це слово «люба» він не вклав ніякого почуття, а дівчина відчула в ньому справжню ласку.
— Куди ти підеш? — спитала й зашарілась. — Чому не лишишся, хоч трошки поговоримо з тобою! Я так радію твоєму успіху! І яких тільки страхів не було в моєму серці! Чого я тільки не передумала за ці сім днів! Лишись!
— Ет, дурниці! — розсердився Андрій. — Саме тепер мені тільки до розмов! Ну, давай вірьовку та інші речі, інакше я сам піду на склад!
Рашеєва постояла хвилинку, наче ці грубі слова приголомшили її, потім одразу відступила назад.
— Ти йдеш туди… по берил? — пошепки запитала вона.
Андрій насупився.
— Куди йду і чого, — то моя справа! А ти не затримуй мене!
Дівчина взяла з його рук рюкзак і попрямувала до складу, похнюпивши голову.
Андрій тимчасом сів за стіл, відсунув епруветки та пляшки і, вийнявши з похідної сумки аркуш паперу, компас та масштабну лінійку, почав креслити.
За чверть години Рашеєва насилу тягла переповнений рюкзак.
— Знов напхала різних дурниць! — насварився Андрій. — Однаково ж я їх викину, так і знай!
Дівчина мовчала. Виглядала спокійною, тільки руки ніяк не могли знайти місця: то поправляли косинку на голові, то м'яли і без того зім'яте плаття.
— Слухай, — Андрій схилився над нею, — ти ж знаєш, що таке берил, правда? Вилю Власев дає мені шість днів відпустки, і я зроблю злочин, якщо не скористаюсь нагодою. Берил — велика річ, за нього варто потрудитись! Хай «невидимий» лусне з досади, а я його перехитрю! — Він посміхнувся. — Якщо ж він мене перехитрить… Ось тут, на цьому клаптику, я позначив напрямок, віддаль і те місце, де треба шукати… Чого так жалісно дивишся на мене? Ти що — не хочеш, щоб я йшов?
Вона похитала головою, намагаючись усміхнутись.
— Іди, — промовила, — шукай. Бажаю тобі успіху.
Взяла папірець і сховала на грудях, біля серця, де жінки ховають таємні, найдорожчі для них листи.
— Бажаю успіху, — повторила вона.
Тепер, коли Андрій уже підійшов до виходу, йому захотілося сказати їй щось приємне, веселе, але, як це завжди буває, всі хороші, лагідні слова вискочили в нього з голови.
— Ну, до скорого побачення, — кивнув їй Андрій. — А Делчо Єневу передай, що дуже шкодую через той випадок з пляшкою. Він зрозуміє. А як тільки ми повернемось у Софію, я подарую йому дюжину таких пляшок. Так йому й перекажи.
Їй здалось, що вона провела його веселим радісним поглядом… Коли людина вирушає в дорогу, її треба проводжати
Вона сіла на своє вузьке похідне ліжко й задумалась. Власне, думок ніяких не було. В її душі відразу запанували зимовий холод і порожнеча. І в цьому холоді, серед порожнечі, в якій вона ніби потопала, не ворушилась жодна ясна, свідома думка.
В цей же день після обіду Вилю Власев, сівши верхи на мула, прибув на об'єкт Павла Папазова. Слово за словом розговорились і про Андрія. Коли парторг почув, що той дослідив район X за сім днів, він, завжди стриманий з Вилю Власевим, на цей раз аж підскочив і, схопивши кашкет, з усієї сили вдарив ним об землю.
— Герой! — вигукнув він. — Оце справжній позитивний герой нашого часу, соціалістичної епохи. Браво! Я завжди думав, що в Андрієві є щось виняткове, прекрасне. — Парторг підняв кашкет і почав його очищати від пороху. — Цим своїм подвигом хлопець змиє ту ганебну пляму, якою забруднив своє ім'я перед Спиридоновим. Передайте йому, що я радий, щиро радий і вітаю від усього серця!
Вилю Власев зневажливо знизав плечима.
— Я не відчуваю особливого довір'я до таких людей, — промовив він. — І взагалі, не поважаю тих наукових робітників, які на сто процентів віддаються пориву. Я думаю, що поваги гідні ті трудівники науки, які не знають примх настрою, а завжди працюють уперто, систематично і спокійно. Андрій не належить до них.
— Ви, як геохімік, — видатний, а у ставленні до людей користуєтесь старими методами. Що б не було, я в усякому разі прошу вас поздоровити його від мого імені.
Вилю Власев махнув рукою.
— Де я його наздожену, — сказав він, — щоб поздоровити. З самого ранку він подався кудись і, гадаю, повернеться не раніше, як через чотири-п'ять днів.
Павел Папазов саме підносив запалений сірник до цигарки, та коли почув ці слова, його пальці затремтіли, і він впустив його на землю.
— Що ви кажете? — нахмурився він. — Ви йому дали відпустку на п'ять днів?
— А навіщо його затримувати? — здивувався Вилю Власев. — Він закінчив роботу, виконав своє завдання, — та й усе! До п'ятнадцятого липня хай мандрує, де хоче! Я не з'їхав з глузду, щоб посилати його комусь на допомогу. Воронь боже! його допомога небезпечна. Я не рискую.
— Не рискуєте! — Павел Папазов похитав головою. — Не рискуєте своїм спокоєм, я знаю! Заради цього вашого спокою ви дозволили йому робити нові дурниці. Ви його штовхнули на них!
— Я не розумію вас, — підвів брови Вилю Власев. — Що ви хочете цим сказати?
По тонких губах парторга проповзла болісна посмішка.
— Знаєте, що ви зробили? — зітхнув він. — Ви дали йому можливість знову займатись шуканням цього фантастичного берила. Знов надокучати відповідальним людям усякими дурницями. Ви ж знаєте його манію? Він тепер знову скомпрометує себе і невідомо які дурниці вигадає… Я хотів представити його відмінником походу, щоб якось змити ту ганебну пляму… А ви своєю безтурботністю, товаришу Власев, вирвали з моїх рук певний успіх. Ви провалили одного відмінника, ось що я вам скажу!