Кобзар

Шевченко Тарас Григорович

Заплющивши очі,

Такого не хочем.

Сказав би я правду,

Та що з неї буде?

Самому завадить,

А попам та людям

Однаково буде.

[Перша половина 1849, Косарал]

* * *

У

нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

Бувая, іноді дивлюся,

Дивуюсь дивом, і печаль

Охватить душу; стане жаль

Мені її, і зажурюся,

І перед нею помолюся,

Мов перед образом святим

Тієї матері святої,

Що в мир наш бога принесла…

Тепер їй любо, любо жити.

Вона серед ночі встає,

І стереже добро своє,

І дожидає того світу,

Щоб знов на його надивитись,

Наговоритись.
– Це моє!

Моє!
– І дивиться на його,

І молиться за його богу,

І йде на улицю гулять

Гордіше самої цариці.

Щоб людям, бачте, показать

Своє добро.
– А подивіться!

Моє найкраще над всіми!
–

І ненароком інший гляне.

Весела, рада, боже мій!

Несе додому свого Йвана.

І їй здається, все село

Весь день дивилося на його,

Що тілько й дива там було,

А більше не було нічого.

Щасливая!..

Літа минають.

Потроху діти виростають,

І виросли, і розійшлись

На заробітки, в москалі.

І ти осталася, небого.

І не осталося нікого

З тобою дома. Наготи

Старої нічим одягти

І витопить зимою хату.

А ти нездужаєш і встати,

Щоб хоч огонь той розвести.

В холодній молишся оселі

За їх, за діточок.

А ти,

Великомученице! Села

Минаєш, плачучи, вночі.

І полем-степом ідучи,

Свого ти сина закриваєш.

Бо

й пташка іноді пізнає

І защебече: - Он байстря

Несе покритка на базар.

Безталанная! Де ділась

Краса твоя тая,

Що всі люде дивувались?

Пропала, немає!

Все забрала дитиночка

І вигнала з хати,

І вийшла ти за царину,

З хреста ніби знята.

Старці тебе цураються,

Мов тії прокази.

А воно таке маленьке,

Воно ще й не лазить.

І коли-то воно буде

Гратись і промовить

Слово мамо. Великеє,

Найкращеє слово!

Ти зрадієш; і розкажеш

Дитині правдиво

Про панича лукавого,

І будеш щаслива.

Та не довго. Бо не дійде

До зросту дитина,

Піде собі сліпця водить,

А тебе покине

Калікою на розпутті,

Щоб собак дражнила,

Та ще й вилає. За те, бач,

Що на світ родила.

І за те ще, що так тяжко

Дитину любила.

І любитимеш, небого,

Поки не загинеш

Межи псами, на морозі

Де-небудь під тином.

[Перша половина 1849, Косарал]

* * *

На Великдень, на соломі

Против сонця, діти

Грались собі крашанками

Та й стали хвалитись

Обновами. Тому к святкам

З лиштвою пошили

Сорочечку. А тій стьожку,

Тій стрічку купили.

Кому шапочку смушеву,

Чобітки шкапові,

Кому свитку. Одна тілько

Сидить без обнови

Сиріточка, рученята

Сховавши в рукава.

–  Мені мати куповала.

–  Мені батько справив.

–  А мені хрещена мати

Лиштву вишивала.