Кобзар

Шевченко Тарас Григорович

І вимести… по смітнику

Ходити, нудити,

Поки пугач над стріхою

В вікно не завиє,

А наймичка холодного

Трупу не накриє

Кожушиною старою,

А ключ од комори

Із-за пояса украде…

Отаке-то горе

Із сотником оце сталось.

Не

минуло году,

Як Настусеньки не стало,

А вже на городі

Не осталося нічого,

Свині та телята

Уже бродять… А барвінок!

Барвінок хрещатий!

Притоптаний, коло тину

Засихає, в'яне!

А сам сотник у кожусі,

Одутлий, поганий,

Коло клуні походжає.

І стоги не вкриті,

І покої не мазані,

І сволок не митий,

І челяді нема дома,

Й худоби немає,

А наймичка задрипана,

Та й та помикає

Старим паном… Так і треба:

Не розганяй діток,

Сивий дурню! Недовго жив

На свій заробіток

П'яний сотник. Ще минуло

Літо коло світа,

А восени на улиці

Сотника убито!

А може, вмер неборака,

Од шинкарки йдучи?

Байдуже кому питати.

Забрали й онучі

Добрі люди, а самого

Гарно поховали

У леваді. І хрестика

Над ним не вкопали.

Аж жаль його: був багатий,

І рідня, і діти

Єсть у його, а нікому

Хрест постановити.

Умер сотник, і покої

Згнили, повалялись,

Все пропало, погинуло.

Тілько і остались,

Що тополі на вигоні -

Стоять, мов дівчата

Вийшли з Оглава ватагу

З поля виглядати.

[Перша половина 1849, Косарал]

* * *

За сонцем хмаронька пливе,

Червоні поли розстилає

І сонце спатоньки зове

У

синє море: покриває

Рожевою пеленою,

Мов мати дитину.

Очам любо. Годиночку,

Малую годину

Ніби серце одпочине,

З богом заговорить…

А туман, неначе ворог,

Закриває море

І хмароньку рожевую,

І тьму за собою

Розстилає туман сивий,

І тьмою німою

Оповиє тобі душу,

Й не знаєш, де дітись,

І ждеш ного, того світу,

Мов матері діти.

[Перша половина 1849, Косарал]

* * *

Як маю я журитися,

Докучати людям,

Піду собі світ за очі -

Що буде, те й буде.

Найду долю - одружуся,

Не найду - втоплюся,

Та не продамся нікому,

В найми не наймуся.

Пішов же я світ за очі,

Доля заховалась;

А воленьку люде добрі

І не торговали,

А без торгу закинули

В далеку неволю…

Щоб не росло таке зілля

На нашому полю.

[Перша половина 1849, Косарал]

* * *

Нащо мені женитися?

Нащо мені братись?

Будуть з мене, молодого,

Козаки сміятись.

Оженився, вони скажуть,

Голодний і голий,

Занапастив, нерозумний,

Молодую волю.

Воно й правда. Що ж діяти?

Навчіть мене, люде,

Іти хіба до вас в найми?

Чи до ладу буде?

Ні, не буду чужі воли

Пасти, заганяти;

Не буду я в чужій хаті

Тещу поважати.

А буду я красоватись

В голубім жупані

На конику вороному

Перед козаками.