Кобзар 2000. Soft

Капранови Брати

–  Ви не образитесь, якщо я вам один випадок розповім? Тільки навряд чи ви про нього напишете.

–  В смислі, слабо?

–  Та ні, - Федір Іванович гмикнув.
– Навряд чи захочете. Розповісти? Так от. Привели якось одну даму на катран. Я сам був свідком. Ой, пробачте, катран - це місце, де грають у карти… Отож вона захотіла зіграти. Її попереджають, що закони гри суворі. Все, що програє, треба буде віддати. “А якщо нема грошей?” - питає дама. Їй говорять, що це нікого не обходить. А якщо борги не віддавати, то можуть і опустити під гарячу руку. За

розрахунок. “Це як?” - питає дама. Я вже перепрошую, пані, розповідаю, як було. “В дупу вграють”, - пояснюють їй. А дама посміхається: “Ну тоді я легко з усіма боргами розрахуюсь”.
– Оповідач зробив фінальну паузу і зазирнув мені у обличчя.
– Ну що, будете про це писати?

–  Не буду, - чесно зізналася я. Не люблю неапетитних історій.

–  А от про цього лоха напишіть.
– Мимо нас у зворотному напрямку пронісся лисун із затиснутими в руці грошима.
– Відповідаю, що це не його бабки. Подивіться, якби свої, він би зразу дістав, а раз носить порціями, то, скоріше за все, чужі везе, ще й від різних людей. Але зараз лох у такій замазці, що маму рідну поставить, аби відігратися. В результаті попаде все до копійки.
– І вам його не жалко?

–  Ні, - твердо сказав Федір Іванович.
– І вам теж його не жалко.

Дивно, але він був правий.

У вагоні-ресторані за столиком сиділа знайома компанія. Лисуна шулери затисли у самий куток, а четверте, потенційно вільне місце зайняв здоровезний дядько у синіх залізничних штанях і засмальцьованій сорочці.

На обличчі мого супутника не ворухнувся жоден м’яз, коли ми пройшли поруч і зайняли столик у протилежному кутку. Він професійно вибрав місце, з якого мені все було видно як на долоні, а сам сів спиною.

Я з цікавістю розглядала гравців.

–  Не так відверто, сонечко, не так відверто, - самими губами проказав Федір Іванович.
– Ви їх злякаєте.

Я слухняно відвела очі, проте встигла помітити, що не дивлячись на явно активну гру, карти на столику геть відсутні, зате у великій кількості спостерігаються зім’яті купюри.

–  От бачите?
– Спитав мій гід.
– Вони грають на номерах купюр. Це називається шмен. А цей четвертий, залізничник, називається меблі. Він займає вільне місце. Щоб ніхто сторонній не підсів.
– Мій співбесідник пальцем покликав офіціантку.
– Щось вип’ємо?

–  Ні, дякую. Кави.

–  Може, якогось лікеру чи шампанського за знайомство?

–  Кави, - я безапеляційно закрила дискусію і ще раз підняла очі на гравців.

Щось мені це нагадувало. Дядьки затискували в руках купюри, щось шепотіли, раділи виграшу, зовсім як діти…

–  А, згадала! Ми так в дитинстві грали, у кінотеатрі, на квитках.

–  Точно.
– підтвердив Федір Іванович.
– І навіть правила схожі. А хочете, я покажу вам, як грати зовсім без нічого? Без карт, без купюр і навіть без квитків.

–  Давайте.

Все це було досить цікаво, принаймні цікавіше, ніж мій недочитаний роман. Принесли каву, і ми по-змовницькому схилились над філіжанками.

–  Очко

знаєте? Двадцять одне. Правила ті самі, тільки без карт. Викидаємо на пальцях. Спочатку мені, потім вам. Це називається тюремне очко. В камері карти не завжди є…

–  А ви сиділи в тюрмі?

–  Бог милував. Але не зарікаюсь… - Він дрібно захихотів, потім стиснув кулаки.
– Викидаємо? Раз-два-три.

Ця гра нагадувала дитячу “камінь, ножиці, папір”, тільки треба було лічити пальці. Я зразу викинула собі десять, мій партнер - два.
– Іще?
– спитав він.

–  Зачекайте.

Це виходило дванадцять. А треба - двадцять одне. Зараз що не роби, він викидає десять, тоді у мене перебір, і я програла. Хитро.

–  Ні, чекайте, я все зрозуміла. Я неправильно зробила. Можна ще раз?

–  Можна.

В той вечір в ресторані йшла велика гра. Поки шулери за столиком роздягали бідолашного лисуна, ми по черзі викидали на пальцях. Я реготала від душі. І навіть не відмовилась, коли Федір Іванович запропонував до кави бананового лікеру. Наше знайомство було остаточно закріплене.

–  А що, на пальцях теж можна мухлювати?

–  Один київський шпільовий на прізвисько Курсант завжди говорив, що при комунізмі карти будуть скляними. Так-от, я відповідаю, що навіть зі скляними картами, на пальцях і в плюванні на довжину можна лоха обкатати.

–  В плюванні… - я уявила, як наші гравці за кутовим столиком взялися плювати в довжину, і ще більше розвеселилася.

–  А знаєте, звідки пішло його прізвисько - Курсант?

Я знизала плечима.

–  Цей хлопець спеціалізувався на військових. Він вступав у військове училище. Там, самі розумієте, золота молодь, всі діти багатих батьків, є де розмахнутися. І за три-чотирі місяці в інтимній атмосфері Курсант неспіхом вигравав у своїх однокашників, а коли була можливість, то й у викладачів тисяч сорок - п’ятдесят, а під Новий рік спокійно звільнювався.

Я не зрозуміла:

–  Як це, вступав до училища?

Федір Іванович насолоджувався моєю реакцією.

–  Звичайнісінько. Складав іспити, проходив медкомісію. Курс молодого бійця, таке інше. А наступного року - у наступне училище. І так до кінця призовного віку. Хотів підправити собі рік народження і продовжувати, але як на зло зір упав, бо грати доводилось у казармі, у нелюдських умовах…

–  Мамо рідна!
– я не могла повірити своїм вухам. Мій старший брат колись вступав до артилерійського, то це була ціла епопея - репетитори, аналізи, щеплення, чоботи…

–  Так мало того. Найбільший зіхер полягав у тому, що, обігравши всю цю мішпуху, він лишався для них найкращим другом. Проводжали Курсанта всім училищем. У найкрутішому ресторані. І коштували йому ці бенкети аж п’ятихатку. Полічіть, як зараз кажуть, сальдо.

–  Слухайте, - я раптом дійсно полічила.
– Так це він за рік заробляв сорок тисяч рублів?!

–  За чотири місяці. По десять тисяч за місяць. А за наступні півроку він акуратно попадав всі ці гроші в більярдній на Гідропарку. Так що за рік виходив нуль.