Кобзар 2000. Soft
Шрифт:
– А розписка?
– Спитала я.
Федір Іванович розвів руками.
– Розписка лишилася. Де ж вона дінеться? І гроші, і розписка. Все лишилося.
– А чому ви про цього знайомого в минулому часі говорили? Він що, помер?
Федір Іванович здригнувся:
– Та щоб у вас язик відсох. Живий. Пробачте.
– Він акуратно поплював через плече.
– Живий, слава Богу.
Двері до відділку раптово розчахнулися, і до кімнати увірвався невеличкий сухуватий хлопчина в
Хлопчина, що всім своїм виглядом і короткою стрижкою тягнув на рецидивіста, пробіг прямо у наш куток, але зупинився на порозі і сказав:
– Слідчий районного управління внутрішніх справ Микитюк.
Я ледь стрималася, щоби не зробити у відповідь кніксен.
– Прошу вас.
– Він умостився за столом, а ми з моїм партне-ром вийшли з клітки і стали навпроти.
Сержант простягнув слідчому паспорт Федора Івановича.
– А у вас, - той обернувся до мене, - у вас ніяких документів нема?
– Чому ж нема?
– я видобула з сумочки редак-ційне посвідчення і документи про відрядження.
– Прошу.
Слідчий швидко продивився мої папери, зупинився поглядом на назві газети і промовисто поглянув на сержанта. Той почав бубонити щось під носа, але слідчий демонстративно разом зі стільцем відвернувся в інший бік і підняв обличчя до нас.
– Вас затримано у зв’язку з заявою громадянина Петровського, вашого сусіда по купе. Він заявив, що ви вдвох, разом з вашим третім співучасником, що їхав у сусідньому купе, заманили його грати в карти і виграли у нього п’ять тисяч із застосуванням шахрайських прийомів.
– Ми?
– У мене спочатку відібрало мову, а потім я ляснула себе по колінах і почала реготати мов несамовита. На обличчі Федора Івановича теж промайнула посмішка.
Микитюк деякий час сидів мовчки, а потім повернувся до сержанта.
– Ану, поклич цього Петровського.
За хвилину в приміщенні з’явився лисун. Він виглядав трошки прибитим і наближався до столу невпевненою ходою.
– Так роскажіть нам, громадянине Петровський, як ці двоє по-шахрайському вас обіграли?
– Розпочав слідчий.
– Якщо ви самі пишете, що вони з вами в карти не сідали.
– Ну вони ето. Я ж написав, що грав той, з сусіднього купе. А ці в наші карти підглядали і з ним перемигувались.
– В чиї це наші?
– Ну, Миколай. Вони його теж обіграли, тільки на п’ятсот рублів.
– Ви давно його знаєте?
– Миколая? Та ні, в дорозі познайомились. А чого це ви проти мене питаєте? Це ж вони нас обіграли. Ви проти них питайте.
Слідчий постукав ручкою по столу:
– Я сам знаю проти кого мені питати.
– І посміхнувся краєчком рота.
– А де ж цей Миколай? Чому він не заявляє?
Лисун розвів руками:
– Та зник десь. Ми до міліції наче удвойом, а потім раз, а його нема.
Тут втрутилася я, відчуваючи мовчазну підтримку
– А в ресторані куди ми вам підглядали? Ви ж без карт грали.
– Миколай сказав, що є такі шулерські способи.
– Лисун кинув на мене лютий погляд.
– Товаришу слідчий, я ж там усе написав. Поки вони не прийшли, я вигравав. А як сіли в ресторані…
Слідчий раптово його перебив:
– А до міліції звернутися це теж Миколай придумав?
– Ну так в тому то і справа. Він же пізнав його.
– Лисун вказав пальцем на Федора Івановича.
– Це ж відомий шулерюга. Шаляпін його хвамілія. Він же в розшуку.
– Мірошник, до вашої ласки, - ввічливо нахилив голову мій сусіда.
– Федір Іванович Мірошник.
Слідчий розгорнув паспорт і сунув лисому прямо в обличчя:
– Дивись. Тобі все зрозуміло?
– Він обернувся до мовчазного колеги.
– Сержант! А вам все зрозуміло?
Сержант так і лишився уособленням мовчанки, а лисун трагічно похитав головою:
– Переплутав! І тут я знову не витримала.
– Переплутав? Як це вам подобається? Ти що, не розумієш, що це твій носатий Миколай на пару зі своїм патлатим корєшом обіграли тебе, як останнього фраєра, а ти навіть не допетрав своєю лисою головою, що вони знайомі сто років і перед тобою дурня клеять? А провідник з ними третім був, його ти теж переплутав? Переплутав він! А порядних людей через тебе, ідіота, в клітку садять!
Лисун чи то не помітив, чи не образився на “ідіота”. Він на мить замислився, а потім з ляскотом хлопнув себе долонею по голові:
– Точно! Як я одразу не додумався? Товаришу слідчий, давайте я перепишу заяву на тих двох.
Тут зареготав навіть мовчазний сержант.
Відсміявшись своє, слідчий повернувся до лисуна.
– У мене є для тебе два варіанти. Або я затримую тебе на добу, а потім ще штрафую за азартну гру в громадському місці, або ти ушиваєшся звідси на хрін, щоб ми тебе більше не бачили. І ніяких заяв.
Перед тим як остаточно зникнути, лисун все-таки півхвилини подумав. А ми одразу взялися за речі. Микитюк показово простягнув наші документи сержантові, і той, повертаючи їх нам, через силу вичавив з себе:
– Вибачте.
Слідчий задоволено похитав головою і, не сказавши ані слова, зник за дверима відділку. А Федір Іванович раптом взяв з міліцейського столу надгризену ручку та аркушик:
– Можна, я ваш телефончик запишу?
– Навіщо?
– Я мала за правило ніколи на давати свого телефона випадковим знайомим.
– Як це, навіщо? Ну добре, давайте для початку кави десь поп’ємо. Треба ж ваш гонорар обговорити. За книгу… І взагалі.
Вже вдруге за останню добу ми сиділи в ресторані, тільки тепер це був невеличкий генделик біля вокзалу. Щоправда за якістю від вагона-ресторану він істотно не відрізнявся.