Кобзар 2000. Hard
Шрифт:
Потім звуки зникли.
Скільки я так пролежав, не знаю, але коли нарешті оклигав, у палаті нікого не було. Я роззирнувся навкруги, потім помацав руки, ноги, струсонув головою та прислухався до реакції організму - начебто попустило. Ну-ну. Треба ж було так вле-тіти - може, й справді отруївся?
Я сів на ліжку, замислився, але нічого розумного не вигадав. Скоріш за все екзотичні процедури зранку вкупі з пісним борщем на обід так вплинули на поки що “негодний до строєвої служби” організм. Тому треба було негайно відпочити як слід і набратися енергії. У тиху годину вся місцева каліч повилазила на сонечко гріти пуза, і я вирішив, що сили вистачить на те, щоб приєднатися до
Надворі й справді світило сонечко, тому всі лави, що мальовничо були розкидані у хащах бур’янів, окупували хворі. Тут грілася не тільки травматологія, а й хірургія з апендицитними пов’язками нижче пупа, і терапія зі згаслими очима хроніків, і неврологія з ледь живими інсультниками та радикулітниками. Я довго ходив битими-перебитими доріжками, поки знайшов вільну лавку в кутку. Тут, щоправда, заліг тіньок від мереживних гілок акації, але зараз пекти голову не дуже й хотілося. Я всівся, запалив та почав вивчати недовивчені подробиці візерунка на піжамній курточці.
– Льохо, у тебе вільно?
– десь на середині цигарки почулося ззаду.
До мене шкультигав дядько Гаврило з милицею під пахвою.
– Сідайте, - я запрошувально посунувся.
– Закурите?
Він не відмовився, і далі ми палили вдвох, поки прикончили півпачки. Дядько Гаврило був насправді чудовим сусідою - за всю тиху годину ми не перемовились жодним словом. Не знаю, про що він думав, а я не думав ні про що - просто насолоджувався запахом тютюну, променями сонечка, що пробивалися крізь зелене листя, та свіжим повітрям, що пролазило-таки в легені у паузах між цигарками.
– Ну добре, - підсумував нарешті нашу мовчанку дядько Гаврило.
– Піду я.
Він ретельно розчавив милицею недопалок, звівся і, перед тим як зробити перший крок, раптом мовив:
– Будь обережним, хлопче. Здається, на тебе полюють.
– Угу, - автоматично відгукнувся я, потім підвів очі і подивився дядькові услід. Що це він верзе? Але дядько шкультигав собі стежкою і не збирався пояснювати своїх попереджень. От іще бракувало, причучурений трапився в сусіди.
Я йшов коридором до телевізора повз процедурну, коли раптом двері її прочинилися і на порозі з’явилася Оленка. Вона була вдягнута у цивільне - очевидь, вже збиралася додому. Напівпрозора сукня облягала стан, а темні окуляри ховали променисті очі. Я зупинився, посміхаючись. Дівчина теж посміхнулася у відповідь. Ні, все-таки вона була гарна. Навіть після ранішньої екзекуції мені стало приємно на неї дивитись.
– Ти куди?
– спитав я.
– Вже нікуди. А ти мене шукаєш?
– Ага, - збрехав я.
– Ну, заходь, - сказала вона, відступаючи у процедурну.
Чесно кажучи, я не відчував у собі особливих сил, але відмовитись не міг. Несміливим кроком я переступив поріг. Оленка замкнула двері і обернулася до мене.
– Ну?
Я посміхнувся трохи ніяково, намагаючись зосередитись, а вона наблизилась до мене і, не знімаючи окулярів, поцілувала міцно в губи. Я відчув, як язик її опинився у моєму роті, владно відкривши його. А дівочі руки одночасно почали розстібати гудзики піжами, притуляючи мене спиною до скляної шафки з ліками. Я не бачив її очей крізь темне скло, тому поцілунок здавався трохи нереальним, але гарячий язик не дозволяв сумніватися і вимагав негайної відповіді. Мої пальці намацали застібку її сукні, та дівчина раптом ковзнула донизу, вислизнувши з обіймів, і в наступну мить опустилась на коліна. Я міцніше притулився до шафки, а вона вхопила мене своїми великими пожадливими губами, і тепла хвиля покотилася животом, долинаючи до серця. Шафка дрібно затремтіла, пляшечки та склянки задзеленчали в такт, і я відчув, що не можу встояти
– А! А! А-а-а!
– не витримав я нарешті та загорлав на все горло, б’ючись у судомі.
За кілька секунд дівчина відпустила мене, ноги зім’якли, і я опустився на підлогу. Оленка облизала губи та посміхнулася, так і не знявши окулярів.
Якщо мій стан після обіду можна було кваліфікувати як нокдаун, то це був нокаут, безсумнівний і однозначний.
Як я вдягнувся, не пам’ятаю, а як дістався ліжка - досі лишається загадкою, тільки був я відсутнім не десять секунд, як вимагають правила, а добрячих три години, бо за цей час пропустив вечерю і ще багато чого.
– Прокинувся?
– МизКумом стояв біля мого ліжка і щирився на всі свої криві зуби.
– Оце ти здоров спати! Будили тебе, будили - вечерю проспав.
– Козак. Як спить, то не їсть, - філософськи зауважив Фут-боліст.
МизКумом вказав рукою на мою тумбочку:
– Осьо ми тут тобі булочку взяли з їдальні. Хоч щось пожувать.
Я всівся на ліжку. Тумбочку й справді вінчала тарілка із глиняною булочкою зверху. Крім булочки, нашу палату прикрашав ще один монумент - на Жьориному ліжку влаштувався якийсь чорнявий шнир, а перед ним стояла велика чашка зі всунутим у неї кип’ятильником. Чашка парувала, наповнюючи приміщення незрівнянними пахощами.
– Чифіру хочеш?
– спитав Жьора, що сидів по другий бік від чашки.
Я був згоден на все.
Шнир щедрою рукою націдив мені у склянку майже чорної рідини, і я став маленькими ковточками сьорбати її, заїдаючи глиняною булочкою із слизькими родзинками всередині. Це було жахливо, але зараз мені все було байдуже.
Щоправда, після перших ковтків серце закалатало із ко-лишньою енергією, а рухи набули бажаної твердості. Із розмови на Жьориному ліжку я зрозумів, що ми святкуємо завтрашнє звільнення господаря. Крім мене, зілля хильнув ще Космонавт, який у результаті сидів на ліжку з виряченими очима та безперервно гикав.
– Ну і як?
– тихо спитав мене МизКумом. Йому, певно, теж хотілося, але не наважувалося.
Я тільки стенув плечима.
– А мені більше горілка подобається, - МизКумом рішуче повернувся на своє місце.
– Кому що, - слушно зауважив Жьора.
Я поставив порожню чашку на тумбочку і тут помітив, що долоню мою під самими пальцями перетинає глибока подряпина із засохлою кров’ю по краях. Другу долоню теж прикрашала подряпина, хоч і не така довга. Хто це мене? Я напружився, пригадуючи. Господи, та це ж скляна шафа, я тримався за неї, а потім ковзнув на підлогу - ні фіга собі! Кров запеклася великими струпами, напевно, добряче текла. А я й не помітив. Оце так нокаут! Я звівся на рівні та почалапав до раковини в кутку. З рук потекла червона вода, а порізи запекли та засвербіли.
– Що це у тебе?
– спитав дядько Гаврило.
Я відмахнувся і заходився витирати руки сірим рушником. Сусіда дивився на мене уважно, ніби вивчаючи. Важкий погляд зупинявся то на руках, то на рушнику, то на обличчі. Я зразу згадав розмову на лаві під акацією. Чого він до мене вчепився?
Щоб уникнути зайвих розпитувань, я вирішив вийти у хол та всівся біля телевізора, але так і не зміг зосередитись на тому, що показували. Сьогодні був важкий день. Треба відпочити, бо завтра зранку знову на уколи… Боже, що ж вона зі мною зробила! Ось вам і хорошисточка! Ось акуратисточка! Але тікати з поля бою мене не вчили. Українці так просто не здаються. Зараз додивлюся до відбою, а тоді спати, набиратися сили. Завтра буде видно, хто кого.