Кобзар 2000. Hard
Шрифт:
Він нічого не відповів, тільки шморгнув і злизав кров з губів.
– Ні, ти розкажи, розкажи, мені дуже цікаво, - я знову натиснув коліном. Нема чого панькатись.
– Боляче, - засичав він.
– Ну звісно, - погодився я.
– А не було би боляче, якби мене цією штричкою штрикнув, га?
Він навіть скрикнув, бо своє останнє “га?” я знов-таки супроводив різким рухом коліна донизу.
– Падло, - сказав я й підвівся.
– Ти мені все роскажеш докладно, зрозумів?
– і для переконливості я ще раз
– Вставай, - наказав я.
Хлопець поволі почав підводитись, обережно, наче голова у нього була зроблена з кришталю. Чесно кажучи, мені зовсім не хотілося його бити, таке жалюгідне враження справляв мій заюшений убивця. Але просто було незручно перед собою - як це, він на тебе з ножем, а ти навіть йому тирси добрячої не даси? Тому я потроху підганяв його носаками, щоби швидше отямився.
Коли терорист нарешті звівся на рівні, я схопив його за комір і потяг за собою, намагаючись заховати якнайдалі жаль, що виникав у душі. Боже, і отаке хотіло мене вбити, і, певно, прибило б таки, якби я вчасно не ослизнувся там на площі. Жах.
Я повів його до готелю - не в парку ж, справді, розбиратися. Він слухняно перебирав ногами, не роблячи жодної спроби до опору. Ніндзя сраний.
Так я затяг його на свій третій поверх. Співкамерників, дяка Богові, знову не було - певно, у бабів. Я штовхнув свого опонента до ліжка, і він упав як лантух. Хлопець остаточно розклеївся.
– Витри пику, - я кинув йому сірого місцевого рушника. Він слухняно почав розмазувати по обличчю кров, слину та сльози. Грандіозне видовисько. Я відвернувся і раптом запропонував: - Їсти будеш?
Він припинив свою роботу і очманіло витріщився. Я дістав із сумки пиріжка:
– Тримай, Рембо.
Він взяв пиріжок, наче бомбу, покрутив у руках, потім надкусив, а потім в одну мить запхав до рота і заходився жадібно ковтати. Я кинув ще один. Здається, чувак і справді зранку нічого не їв. Прочуханка на голодний шлунок - дуже корисно для здоров’я. На третьому пиріжку він почав жувати, а не ковтати, наче качка. Певно, трохи наївсь.
– Ну, - сказав я, відкинувшись на ліжко та поклавши поруч із собою трофеї - кулю та ніж.
Хлопець ковтнув, підвів очі. Погляд його зупинився на зброї. І раптом він відклав пиріжок зі слідами крові на тісті.
– А чого ви мене годуєте?
– спитав він.
Я здвигнув плечем:
– Не знаю. Це ж ти мене хотів убити, а не я тебе. А я й зараз не хочу твоєї смерті, принаймні з голоду.
– Ви дарма мене годували, - знову сказав хлопець, злегка заїкаючись.
– Бо я і справді хотів вас убити. І зараз хочу, - додав, трохи подумавши, проте доволі впевнено.
Як вам таке почути? Я копнув його ногою, але він сидів далеченько, і удар влучив тільки у коліно. Хлопцеві губи знову скривилися.
– А що я такого панові зробив?
– спитав я лагідним голосом і примружив
Він потер коліно і знову заїкнувся:
– Н-не ви, ваш дід. Тобто прапрапрадід.
Я проковтнув це без коментарів і тільки спитав ще лагідніше:
– Ну і що такого зробив тобі мій прапрапрадід?
Хлопець зиркнув на мене, але зразу ж опустив очі.
– Він упадав за моєю прапрапрабабцею…
Боже! Я ж, здається, так і думав, що він маніяк. Вендета. Кривава помста. Як вам подобається? Я скосив око та ще раз пересвідчився, що ніж біля мене і для цього придурка недосяжний. А якби він тоді мене вколошкав, га?
Хлопець сидів, спершись підборіддям на руки, і дивився у стіну перед собою. Наче застиглий. Псих, одне слово. Я знову зробив лагідний голос:
– А син за батька не відповідає. Так нас учив товариш Сталін. Тим більше за прапрапрадіда.
Він не реагував, навіть оком не змигнув. Мені знову закортіло затопити йому в розпухлу пику, але натомість я спитав:
– Де ж ти пістоль подів?
– Викинув.
– Чом?
У нього було абсолютно відсутнє обличчя, у цього психа. Слова вилітали, наче самі по собі, тільки на губах за щось чіплялися, тому іноді вдавалися з другої спроби:
– З-заклинило.
Так. І я раптом здогадався, чому не чув пострілу тоді, на площі. В нього був глушник на пістолі. І заклинило - це буває у саморобок.
– А ти знаєш, що з тобою годиться зробити?
– спитав я.
Він не відповів. Він знав, що з ним годиться зробити. Я закинув ногу на ногу, і чобіт мій прийшовся як раз хлопцеві під носа, але він все одно не поворухнувся.
– Ну?
– спитав я, знаючи, що знову не почую відповіді.
Але хлопець раптом підвів на мене очі.
– В-ваш дід, - сказав він, - тобто прапрапрадід, князь Язовецький, був одним із лідерів Краківського повстання.
Це прозвучало настільки несподівано, що я навіть прибрав чобіт з-під його носа. Я все розумію, але ніяк не можу збагнути таких переходів.
– Ну то й що?
– спитав я автоматично.
Він дивився, наче випробовуючи. Кволі очі раптом ожили, і навіть слова рідше стали чіплятися за губи.
– Я був у Кракові, там у музеї є його портрет. Я в-випросив ксерокс… - і він раптом поліз рукою за пазуху.
Я напружився. Біс його, придурка, зна, що у нього там. Але хлопець видобув тільки аркушик. Невеличкий. З паспорт завбільшки. Я подивився - а хто б не подивився на портрет власного прапрапрадіда? Аркушик був обгорнутий це-лофаном, але, не дивлячись на це, виглядав досить засмальцьованим. Це дійсно була ксерокопія зі старої гравюри. На мене дивився трохи пласкуватий, як то малювали раніш, не надто професіонально, але ретельно зображений польський панич. У шапці. Правильне довге обличчя, очі… Чорт забирай, у мене був нефіговенький предок.