Кобзар 2000. Hard

Капранови Брати

Коли черговий лікар під загальний стогін невдоволення вимкнув нарешті телевізор, я вже повністю відійшов від пригод і готовий був поринути у тенета сну. Космонавт підвівся з канапи поруч зі мною.

–  Льоха, ти як після чифіру?

–  Путьом, а ти?

–  Серце б’ється та бабу хочеться. Це нормально?

Я засміявся. Це нормально. Але Космонавт дивився на мене з недовірою - певно, думав, що сміюся з нього.

–  На третьому поверсі в хірургії Тетяна чергує. Спустися до неї, може, зарадить чимось.

–  Правда?
– його очі загорілися.

–  Правда.

Тетяну

я знав ще з першого строку, її тягали всі кому не ліньки, і вона була навіть гарною, якщо придивитися. Але порівняно з Оленкою… Боже, яким я був дурнем тоді!

Космонавт скористався моєю порадою і повернувся до палати глибоко вночі, зачепивши своїм Ілізаровим за тумбочку та розбудивши всіх, хто не вживав снодійного. Я спросоння додав свій голос до загального хору лайки і поринув назад у глибокий цілющий сон.

Не прокинувся я навіть коли міряли температуру.

–  Ну ви здорові спати!
– захоплено вигукнув МизКумом перед сніданком, коли я продер-таки очі. Крім мене, заспався ще Космонавт, та воно й зрозуміло.

–  Це, напевно, від учорашнього чаю, - вів МизКумом, поки ми всі чередою шкультигали до їдальні, подзеленькуючи ложками в чашках.

–  Якого чаю!
– обурився Футболіст.
– Від такого чаю вони повинні до ранку миші ловити. Це у них парадоксальна реакція. От я пам’ятаю, якось кави напився, так потім день і ніч спав.

МизКумом несподівано загиготів:

–  Кави… Точно що кави. Я теж як дам з кумом кави, так теж потім сплю.

–  Кава, - заперечив Футболіст, - це зовсім не те, що ти думаєш. Каву вирощують на гірських схилах молоді бразилійки, а потім її смажать, мелють і п’ють з філіжанок, дурило.

Але МизКумом не вгавав:

–  Не бреши. От одного разу, пам’ятаю, ми так дали кави, що прочухались тільки через тиждень. А ти кажеш, бразилійки!

Я цю наукову суперечку слухав упіввуха, бо насправді й досі не прокинувся. Дійсно якась парадоксальна реакція. Після сніданку я навіть ще трохи подрімав, а потім таки продер очі та відчув, що ніч не минула даремно. Я був повен сили і бажання довести Оленці, що вчорашній нокаут не більш як епізод на довгій дорозі кохання і що є ще лицарі в Україні, і що в нас та сила, що у батьків була, і що порох на люльці не погас, і… але тут моя літературна освіта вичер-палася, та й вчасно - почався обхід.

Тато спинився біля Жьори і урочисто вручив йому папірчину.

–  Держіть. Це ваш епікриз. Станьте на учот в поліклініці. І соблюдайте режим.

Жьора посміхався, немов і справді одужав.

У МизКумом було не все гаразд, Тато довго хитав головою, потім призначив якісь нові уколи.

–  Змилуйтесь!
– запросився бідолаха.
– Вже і так дупа як решето. Там нема куди колоть.

–  Знайдемо, - впевнено сказав Тато і пішов далі.

Біля мене він теж почав хитати головою.

–  Голуб сизокрилий, що ж це ти температуриш, га?

Я здивувався. Виявилось, що зранку мені знов наміряли тридцять сім і дві.

–  Йому вже пора на консультацію до доктора Петровського, - мстиво підсумував МизКумом.
– Запишіть на той тиждень.

Всі з готовністю розреготалися. Посміхнувся і Тато,

але нічого не сказав, навіть не призначив нових уколів.

–  А хто такий доктор Петровський?
– спитав наївний Космонавт, коли двері за нашим лікарем зачинилися.

–  Патологоанатом, - пояснив Футболіст.
– Він трупи ріже. Великий фахівець.

Космонавт із забобонним жахом вирячився на МизКумом. А я не образився, бо насправді мав найменше шансів потрапити на таку консультацію, а до своєрідних лікарняних жартів встиг призвичаїтись іще під час першої серії лежання.

Жьора заховав свій епікриз під сорочку, певно, щоб не загубити.

–  Ну що, братва, видужуйте!

Він почав прощатися з нами, обкульгуючи ліжка та тиснучи кожному руку.

–  Прощавайте!

–  Кому прощавайте, а кому до зустрічі, - філософськи зауважив Футболіст.
– Ти коли повернешся, за місяць?

–  Точно, - сумно підтвердив МизКумом.
– Я дочекаюся.

–  Не переживай! Обійдеться.
– Жьорин оптимізм шурхотів під сорочкою паперовим аркушиком виписки, він поспішав додому, щоб пити горілку з друзями, тому міг собі дозволити шляхетність.

Оленка прийшла невдовзі й забрала Жьорину білизну. На мене вона знову не звернула жодної уваги - ото вже конспіраторка! Нічого, всьому свій час.

Я вирішив спершу відвідати масаж та УВЧ, але сьогодні не з метою сховатися від уколів. Сидячи під лікувальними високочастотними хвилями та терплячи насильство масажиста, я збирався з силами надалі.

Біля дверей процедурної нікого не було. Я підійшов, озирнувся, переконуючись, що ніхто більше не чекає на укол, і обережно натиснув на ручку. Двері раптом рвучко відчинилися, і назустріч мені з кімнати викотилась бабуся з гіпсовою рукою, охкаючи та стогнучи на кожному кроці. Я відступив убік, пропускаючи, а тоді зазирнув досередини.

Оленка стояла в кутку, схилившись над столом. Коротенький халатик задерся, відкриваючи стегна аж по саме нікуди. Стукали якісь залізні інструменти. Я обережно зайшов і зачинив за собою тихі двері. Дівчина так поринула у свою роботу, що не оберталася. Тихими кроками я наблизився до неї ззаду і одним рвучким рухом задер халатик аж на спину. Задер і аж сам очманів від того, що побачив. Оленка під халатом була геть без нічого, навіть умовні мереживні трусики, що так надихали під час першого побачення, зараз виявились відсутніми. І оце так вона ходить весь день!?

Але найцікавіше те, що в той час як я закляк на місці, дівчина абсолютно не зреагувала на моє нахабство. Вона так само заклопотано поралася у пляшечках та шприцах, немовби нічого не сталося.

Я відчув, як кров жвавіше забігала по жилах, рішуче видихнув повітря і обійняв Оленку ззаду хворою рукою, здоровою одночасно розстібаючи гудзики халата. Бюстгальтера на ній теж не було. Я почав стягувати розстібнуту одежину, і вона на мить відклала шприц, висуваючи руки з рукавів. Бавовняна тканина полетіла у куток, дівчина, тепер вже остаточно гола, продовжувала свою справу, схилившись над столом. Я сопів, наче паротяг і вже намислив собі знімати піжаму, коли вона нарешті обернулася із шприцом та ватою в руках.