Кобзар 2000. Hard
Шрифт:
– А ти останній у своїй родині?
– спитав я.
– Т-т-та-ак, - видушив він з себе.
– А якщо діти?
– У м-мене д-дітей не буде, - сказав він, знову заїкаючись.
– Ти, мабуть, хворий, так?
Він не відповів. Звичайно, хто ж на таке відповість.
– Як ти мене знайшов?
– Я в-вас давно шук-кав. І з-з-знайшов д-давно.
– Давно.
Це просто не вкладалося в голові. Хлопець був хворим. Абсолютно точно. Не знаю, як там щодо дітей, а на голову він хворів безперечно. Переді мною на ліжку лежав свячений ніж, куля та портрет прапрапрадіда, і від них теж не було куди подітися. Розказати комусь -
– Пий.
Він смикнувся.
– Пий!
Його руки ще продовжували тремтіти, а очі заволоклися білим. Майже силоміць я влив у нього горілку, грамів сто, поплескав по щоці, немов дитину, чекаючи, щоби проковтнув. Конопате обличчя неймовірно скривилося, але дорогоцінна рідина слухняно влилася до горла. Після такого лікувального заходу хлопець знову впав на подушку, наче неживий. Здається, він остаточно виключився. Я взяв з ліжка всі свої трофеї і ще раз уважно роздивився. Куля обтерлася у мене в кишені, і тепер дійсно виглядала як срібна. Маленька, дрібного калібру, сплюснута об цеглу муру. Хоч не об мої ребра. Я сховав кулю в гаманець, щоб не загубити. Тепер, наче ветеран, зберігатиму знаряддя власного вбивства.
Ніж. Ніж був добрий, але не надто - звичайний різницький ніж. Такий можна купити на базарі вдома. Нема чого з ним возитися, тим більше тягти через кордон. А до речі, як він сюди його провіз? Хоча у хворих своя логіка, нам цього не зрозуміти. Я ще покрутив ножа в руці і, подумки жалкуючи, закинув під ліжко якомога далі. Навіщо нам зайві пригоди, і так вже…
З невеличкого аркушика на мене дивився мій власний пращур. У шапці, з вусами. Справжній князь. Вовкулака та лідер національно-визвольної боротьби. І я, гідний нащадок, приїхав на етнічну батьківщину у пошуках пошарпаного комп’ютера. І що пошарпанішого, то краще. І тут-таки, через цього-таки предка мене мало не скалічили. До речі, завтра треба буде зранку побігти і таки взяти той триста вісімдесят шостий. Розваги розвагами, а справа сама по собі. Я ще раз глянув на прадіда, немовби шукаючи його згоди, але не знайшов і сховав портрет у сумку, туди де паспорт. Приїду - батькові покажу, потішиться старий.
Я кинув оком на свого вбивцю і побачив, що горілка вже почала діяти. Конопате обличчя набувало потрошку свого природного рожевого кольору, дихання стало рівнішим, губи розтулилися і ледь-ледь ворушилися, немов шепочучи. Чоло вкрили дрібні крапельки поту.
От ще халепа з цим придурком. Тут і самому дай Боже вибратись з історичної батьківщини, а з таким… У нього ж, напевно, і грошей нема, у голодранця. Доведеться якось уже там… Не лишати ж власного вбивцю на поталу місцевим медикам. Не мала баба клопоту - купила порося. І чого це я такий добрий, весь час підбираю якихось придурків і чіпляю собі на шию. Певно, в діда, тобто у прапрапрадіда.
Завтра зранку все треба оперативненько, та ще й комп’ютера встигнути. У крайньому разі на таксі, хоч і деруть. Я нашвидкуруч склав свої речі - подарунки окремо, щоб не переплутались. Будильника завести на сьому, ні, можна
Хлопець лежав, відкинувши голову на дохлій лядській подушці. Жили на шиї натяглися, випинаючись під шкірою. Невеличкий кадик видавався трохи вперед і ледь рухався, коли хлопець починав сопіти. Шия була тонка, навіть тендітна, і під щелепою вкрита легеньким пухом. Біла, незасмагла шкіра здригалася при рухах кадика і здавалася тонкою, майже прозорою. А під нею, над ключицею, пульсувало в артерії близьке, тепле, трошки солонкувате і таке беззахисне життя.
Я поставив пляшку з горілкою і заплющився.
Розділ 5 ДІВОЧІЇ НОЧІ
Вона заповнювала порожні графи чепурним рівненьким почерком завзятої хорошистки. Кругленькі літери тулилися одна до одної, ставали у стрункі лави слів та рівнялися направо під кутом у двадцять градусів. Та й взагалі вся вона була як тая хорошисточка - чистесенька, гарнесенька, акуратнесенька, крохмальний халатик, шапочка, хвостик чорного волосся та ясні-ясні волошкові очі.
Я стояв перед нею, вісімнадцятирічний лобуряка із глибоким життєвим досвідом, викарбуваним на кістках правої руки та під черепною коробкою, у надрах струсонутого нещодавно мозку. Я був пацієнтом, вона - медсестрою травматологічного відділення, новою медсестрою, бо місяць тому її тут не було.
– Тільки знаєте, - вона підвела на мене своє писане личко і несамохіть посміхнулася.
– Знаєте, вам їсти не можна нічого.
Очі її при цьому набрали винуватого відтінку, немовби вибачаючись за те, що мені не можна їсти. Я так замилувався цими очима, що спочатку й не второпав, про що йдеться. А потім второпав.
– Як це не можна? Чого це?
Вона здвигнула плечем граційно, немов косуля, і знову посміхнулася:
– Не знаю, тут написано нульовий стіл. Мабуть, вас до операції готують.
– Мене?
Я здивувався, якщо не сказати більше. У мене вже була операція. А потім - друга, коли знімали апарат Ілізарова. Що це за фігня, справді? Я ліг на розробку суглоба - яка може бути операція?!
Приблизно так я і висловився. А у відповідь отримав ще одну посмішку, здатну розтопити кригу. Дівчина розвела руками, немов зніяковівши:
– Так написано. Але я спитаю, добре?
– Та вже спитайте, - я не витримав і теж посміхнувся.
– А вас як звуть?
– Оленка, - просто відповіла вона, закрила журнал і підвелася зі стільця.
– Давайте я вас проведу в палату.
Ми пішли темним коридором, причому я намагався триматися позаду, щоби краще роздивитись свою супутницю. Бездоганно білий халатик облягав її постать, лишаючи для огляду стрункі засмаглі ноги. Такі ноги викликали бажання ретельно вивчити місце, де вони кріпляться, але це було можливо зробити тільки добряче відставши, щоби дівчина опинилася на тлі світлого вікна. І я вже почав відступати та примірюватись оком, коли вона раптом спинилася, прочинила двері палати та обернула до мене своє ясне личко.