ГЧ
Шрифт:
— Що таке? — вимовила вона ослаблим голосом.
— Нічого, Ганно, не хвилюйся, усе вже минулося, — поквапно заспокоїла її Наталя. — Знепритомнів Микола Арсенович.
— Ну от! Я казала… А батько?..
Ридан вийшов з кабінету Миколи і щільно зачинив за собою двері.
— А! Галочка… Можна поздоровити? — він поцілував дочку. — Знаєш уже? Авжеж, ти мала рацію. Ну, нічого, все гаразд. Я його обдурив, сказав, що треба полежати два тижні. Хай думає так, це йому піде на користь. Глядіть-но, про справи з ним не говоріть, друзі! Вигадуйте які завгодно теми,
— І не про якесь там «проміння смерті», — багатозначно додала Ганна, звертаючись до Федора.
Професор глянув на неї здивовано.
— А це що таке?
— Це… державна таємниця, відома тільки нам: Миколі Арсеновичу, Федорові Івановичу, Наталі та мені. Ми вирішили відкрити її й тобі. Але більше ніхто не повинен знати.
— Хай йому дідько, який урочистий початок!
Вони розташувалися біля стола тісною групою, і Ганна розповіла батькові всю історію з розшифровкою повідомлень таємничого друга з Німеччини.
Ридан уважно вислухав розповідь. Потім мовчки підвівся, пішов до себе в кабінет і довго сидів у кріслі, куйовдячи бороду, начебто вирішуючи якесь складне й важливе питання.
Микола знав, що Ганна повернулась. Він почув її голос, коли Ридан, виходячи, на мить відчинив двері. Його охопило непереборне бажання бачити її. Зараз вона увійде, мабуть… як шкода, що він не міг бачити її в той момент, коли вона дізналась про його непритомність! Може, він зрозумів би тоді дещо…
Час ішов, і ніхто не входив. З їдальні долинали приглушені звуки кроків, зрушуваних стільців; голосів зовсім не було чути. На диво, поволі минав час, завжди такий стрімкий. Години, навіть дні часто збігали непомітно… Микола машинально дивився, як на настільному годиннику велика хвилинна стрілка, насилу підійшовши до чергової рисочки на циферблаті, ніби прилипала до неї й довго не могла зрушити з місця…
Ну й нема чого дивитись на неї! Він заплющив очі… Прийде чи не прийде?
Якщо не прийде, все ясно. Хоч… Ридан міг заборонити «турбувати». Він так рішуче зачинив двері…
Як усе-таки безглуздо було так жити!.. Не бувати в театрах, не слухати музики, перестати читати. Звичайно, він почав дичавіти. Про що можна розмовляти з такою людиною? Про генератори? Тільки про генератори! Про «сушильні», «консервні», лабораторні, напіввиробничі «чудесні»… Тьху, чорт, соромно! От Віклінг не виходить з темпу культурного життя…
Микола почув, як хтось легенько доторкнувся до ручки дверей.
Потім двері тихо відчинились…
Три обережні шурхотливі рухи…
Він ще міцніше склепив повіки. Серце раптом закалатало на всю кімнату.
Він відчував, майже бачив, як Ганна стає навшпиньки, щоб віддалік дізнатися, спить він чи ні.
— Сміливіше, сміливіше, Ганно Костянтинівно, — не підводячись, тихо сказав Микола.
Вона вийшла з-за високої спинки ліжка, трохи зніяковіло подаючи йому руку.
— Як ви дізналися, що це я?
— Я чув ваші рухи, впізнав ваші кроки.
Щось сильніше, ніж її воля, охопило Ганну, примусило її пальці швидко стиснути пальці Миколи і відразу ж злякано висмикнути руку.
Якусь мить вона витримувала його захоплений погляд, потім опустила очі.
У цей момент Наталя й Федір увійшли до кімнати. Розпочалася спільна розмова; друзі навперебій намагалися придумувати відповідні теми, щоб якнайдалі відвернути увагу хворого від усього, що було зв’язане з його роботою. Микола помітив ці недосить вправні маневри і раптом зареготав так гучно й весело, що всі злякалися, чи не істерика це часом.
Одночасно з двох боків у кімнату ввійшли Ридан і тітка Паша. Їхні стурбовані обличчя збентежили Миколу.
— Вибачте, я, здається, налякав вас. Хворому, очевидно, не дозволяється сміятись? Але, справді, Костянтине Олександровичу, вони тут мене так ретельно розважали… Знаєте що, товариші? Слово честі, мені це вже не потрібно. Я вилікувався! Ні, ні, не від кволості, звичайно, а від колишнього свого стилю роботи й життя. В мені якийсь переворот стався. Я хочу гуляти, хочу читати, ходити в кіно, на концерти. Я буду займатися спортом… мабуть.
Це «мабуть», розсмішивши всіх, виявилось переконливішим за інші докази Миколи.
— Ви це серйозно? — спитав Ридан.
— Цілком серйозно. Я злякався. Не хочу непритомніти, це ж безглуздо. Так я схитнуся з розуму і… не встигну нічого зробити.
— Добре. Тепер я бачу, що перелом справді стався. Але щоб відновити нервову систему, вам доведеться поїхати в санаторій місяця на півтора. Неодмінно треба змінити обстановку, клімат, природу…
Микола насупився.
— Півтора місяця… — засмучено протяг він.
Федір подивився на нього співчутливо. У нього був свій погляд на цю справу.
— Ех, Костянтине Олександровичу, — зітхнув він, — віддали б ви мені його в повне розпорядження, я б йому за місяць повернув сили, та ще додав би добрий запас здоров’я, бадьорості і зовсім нових вражень.
— Як саме? — стрепенувся Ридан, завжди уважний до порад людей, непричетних до медицини.
— А ось як. Я взяв би його з собою в подорож, яку збираюся зробити цього літа. Подорож особлива, на човні, по річці. Я вже провів так три відпустки і маю певний досвід. Для цього підбирається невелика команда, чоловіка п’ять-шість. Вибираємо річку, здебільшого дику, у віддаленому малонаселеному районі Союзу. Залізницею дістаємося до якого-небудь пункту в її верхів’ях. Тут роздобуваємо великого човна, закуповуємо провіант, сідаємо, і починається життя на воді. Ми пливемо вниз за течією до заздалегідь наміченого пункту, де ліквідуємо свій «плавучий дім» і закінчуємо подорож. Я пройшов так по Уралу, по річці Білій і Північній Двіні. Правда, такі екскурсії не з комфортабельних і легких, але наслідки виходять чудові. Товстуни втрачають зайвий жир і стають рухливішими, худі, навпаки, набувають ваги. Повітря, сонце, вода! А скільки завжди пригод, скільки цікавих вражень, полювання, рибальство, ягоди, гриби…