ГЧ

Долгушин Юрій Олександрович

Свинка відразу ж з люттю почала чухати спинку то однією, то другою задньою лапкою, смішно перевалюючись, іноді падаючи набік; вона, мабуть, ніяк не могла дістати потрібне місце. Ридан вимкнув промінь — свинка перестала чухатись, ввімкнув знову — почалося те саме. Так він повторив кілька разів.

— Бачите, Миколо Арсеновичу? — констатував він, поблискуючи своїми сірими очима. — Різні види — різні хвилі!.. Закономірність, звичайно, повинна бути… але… як її знайти!.. І як бути з найголовнішим — з людиною?.. Ой, яка робота попереду!

Ридан гарячково записував, гранично скорочуючи слова і фрази, все, що діялось, — хвилі,

реакції тварин, висновки, нові думки. Уже третю сторінку довелося Миколі вирвати з записної книжки — паперу тут у нього не знайшлося.

Перейшли до другої частини випробування «ГЧ» — з другого кінця шкали. «Сама остання» хвиля не дала нічого. Передостання — теж. Повторилась майже точно картина, виявлена спочатку: тільки через кілька десятків поділок позначився влив променя на поведінку тварини. Тепер це був собака в станку. Він почав гавкати…

Мабуть, з усіх вражень тієї «ночі чудес» це було найсильнішим. Такого гавкання ніхто з експериментаторів ще не спостерігав. Дивлячись прямо у вічі тому, хто стояв ближче до нього, собака неголосно, чітко, з невеликими і точно однаковими паузами наче промовляв якесь своє собаче слово, повне таємничого значення, немов попереджав людину про щось важливе…

Як тільки вимикали генератор, ефект враз припинявся, зникав безслідно. З усієї поведінки собаки Ридан бачив, що в його мозку при цьому затухає цілий комплекс явищ, певно, рефлекторно зв’язаних з тим центром, який був збуджений променем. Це теж треба було з’ясувати.

Тут Ридан і припинив, нарешті, роботу тієї ночі…

Перше, що він зробив другого дня, почав серйозну розмову з Миколою наодинці у своєму кабінеті. Мета розмови, спочатку дуже проста, потім значно ускладнилась; ішлося про те, щоб усунути Миколу від роботи, принаймні до повернення з уфімської подорожі. Цього разу професор удався до аргументів, які примусили інженера серйозно насторожитись. Він говорив про загрозливу вузькість діапазону Миколиних інтересів. На цілому ряді історичних прикладів він показав Миколі, до яких трагічних наслідків у психіці людини призводить тривала концентрація думки на обмежених ділянках мозку.

— Ви ще молодий, — казав він. — У вашому віці це дуже небезпечно. Тим часом перші ознаки вже є. Нервова слабість, безсоння, втомлюваність, «чехарда думок» — все це симптоми психічного розладу, який уже почався. Ще не пізно відновити рівновагу: треба дати солідний відпочинок усім «радіотехнічним» клітинам вашого мозку, а всі інші, які вже почали хиріти від неробства, включити в роботу. Більше різноманітності думок, вражень, інтересів!.. А крім того… Ви вже дозвольте мені, Миколо Арсеновичу, на правах старшого закинути вам це… За останні роки ви явно відстали од культурного життя. Навіть у нашому родинному колі… вас починає обганяти Наталя своєю обізнаністю в політиці, в мистецтві… Порівняння з Віклінгом — явно не на вашу, користь, хоч, по суті, він за своїми якостями, звичайно, і в слід ваш не годен ступити. Буржуазне виховання допомагає йому зберігати й підтримувати тільки зовнішній лоск інтелігента. У вас цієї основи немає, але ви — інтелігент іншої формації — радянський інтелігент. Це ширше, вище поняття, Миколо Арсеновичу! Тут немає місця нічому зовнішньому, все повинно бути по суті. І радянський інтелігент повинен мати своє обличчя — обличчя, а не маску! — обличчя благородне й привабливе, позбавлене тих рис, які колись породили отаке собі зневажливе визначення —

«напівінтелігент»…

Ридан влучив у ціль. Це була жорстока операція. Микола зрозумів усі прозорі натяки професора, він побачив себе збоку, пригадав свої ляпсуси під час вечірніх розмов у присутності Віклінга, відчув і глибший зміст риданівського зіставлення з Віклінгом, хоч про Ганну не було сказано жодного слова…

А крім того, перед Миколою з невблаганною ясністю визначився провал його «життєвої системи», його боротьби за Інженера. Адже саме про це говорив Ридан!

Хоч яким прикрим був зміст риданівської «операції», на Миколу він подіяв, як холодний, протверезний душ.

— Я зрозумів усе, — сказав він Ридану, вдячно стискуючи йому руку. — Ви маєте рацію. З цієї хвилини міняю курс. — Він вимовив це, як клятву, і з радістю, бо вже знав, що наступний крок його буде до Ганни; з ким же міг він обміркувати, намітити програму цього вирішального повороту, щоб потім — діяти!..

І ось потекли дні нового життя. Від попереднього лишились тільки «ефірні вахти», але й вони набули нового значення. Микола готував зміну — тренував Анатолія Ниркіна, передаючи йому свій «почерк» роботи на ключі.

У своїй майстерні-лабораторії Тунгусов не бував, та й робити там тепер нічого було.

Микола ще більше, ніж колись, захопився завоюванням культури. Але тепер це захоплення стало іншим — організованішим, дозрілішим. Внутрішньо звільнившись з полону своїх науково-технічних справ та ідей, Микола в розмові з Ганною постав раптом перед нею, як людина широких запитів і планів, до виконання яких він тільки тепер зміг перейти.

Його думки захопили Ганну. Вона відчула, що завдання самовдосконалення як особливе, усвідомлене завдання життя стоїть і перед нею, що самоплив, яким досі культура йшла до неї, уже не може та й не повинен її задовольняти! Треба йти вперед, завжди, невтомно, підніматися все вище… Це необхідно всім… Наталці… Федорові…

Уся четвірка була втягнена в цей новий рух за високу культуру. Вони складали списки своїх прогалин, які треба було заповнити насамперед: художньої і спеціальної літератури, тем рефератів і обговорень, екскурсій, відвідувань музеїв, концертів, лекцій і т. д. і т. ін. Складали програми й розклади… усі поринули в роботу тим більш захоплюючу, що кожний знаходив у ній те, що вважав для себе потрібним і цікавим. Мало який вечір проходив без спільного відвідування театрів, кіно, концертів, без розмов на різні теми. Усі щось записували, відмічали в заведених зошитах, щоб міцніше закріпити в пам’яті надбане.

Не забували і про підготовку до подорожі: купували потроху інвентар, одяг, різні припаси.

Микола багато читав, — грунтовно й захоплено, як робив усе, за що брався. Більшу частину дня він проводив у саду, в альтанці, обвитій плющем. Він був на становищі хворого, що одужував. Професор навіть подбав, щоб це було формально закріплено лікарняним листком.

Тим часом з Риданом діялося щось дивне.

Після цієї «ночі чудес» його звичайна весела експансивність стала ще помітнішою, відчуття великої перемоги позначалося на всій його поведінці. І хоча всякі розмови про риданські справи були тепер суворо заборонені, дівчата загалом розуміли, що сталося і чого професор, приходячи додому, так весело кидає дотепи, наспівує, кепкує з їхніх «культурних заходів». Вони були досить обізнані з риданівськими мріями й сподіваннями.