ГЧ

Долгушин Юрій Олександрович

— Нічого, Миколо Арсеновичу, не занепадайте духом, — усміхався Ридан. — Ми діятимемо методом виключення. Аби тільки ваш апарат був точний.

— Так, тепер я бачу, що мої верньєри непридатні для цього. Доведеться конструювати нові. Тут потрібні мікроверньєри, до того ж з автоматичним визначенням кроку. Це складне завдання. А в мене на черзі другий генератор. Коли я все, це зроблю?

— Знаєте що, — придумав Ридан, — доручимо верньєри Віклінгу. До речі, й перевіримо його здібності, а то він усе «вивчає» нові методи генерації мікрохвиль у якихось таємничих лабораторіях, а користі поки що не видно. Справа ця темна й може тягтися без кінця. А якщо він швидко й добре впорається з верньєрами, візьмемо його до вас на допомогу.

Микола погодився неохоче. Він любив усе робити

сам, особливо, коли доводилось придумувати щось нове, винаходити. Але цього разу будь-яка нова робота загрожувала зірвати план. Він уже обіцяв Риданові, що опромінення проб почнеться зараз же після того, як буде обладнано лабораторію і розміщено устаткування. Крім того, досвід колективної роботи над сушаркою навчив його дечому.

Віклінг частенько з’являвся в домі Ридана. Він приходив запросто вечорами на чай, щоразу приносив з собою яку-небудь цікаву історію, забавну гру, з винятковою спритністю показував фокуси, приємним баритоном наспівував пісеньки різних народів, акомпануючи собі на роялі, — словом, досконало володів мистецтвом розважати співрозмовників. Професор любив поговорити з ним про долю Європи. Віклінг виявляв виключну обізнаність у політичних питаннях. Візити його завжди були недовгими. Як делікатний гість, він не втомлював господарів своєю присутністю, а навпаки, завжди рішуче зникав «на самому цікавому місці», викликаючи щире бажання господарів бачити його знову в себе.

З появою Віклінга в дім Ридана ввійшло щось нове, своєрідне, до чого ніхто не лишився байдужим. Він був людиною іншої, чужої культури, і це позначалося в усьому — в його манері здоровкатися, слухати співрозмовника, одягатися, навіть, здавалося, і в самому голосі, в дивовижному універсалізмі…

Спокійніше за інших його приймав Ридан: йому немало доводилось зустрічатися з іноземцями. Ганна довго не могла звикнути до Віклінга. Уперше в житті вона відчувала незрозумілу боязкість перед новим знайомим, і її звичайна безпосередність згасала в його присутності. Але разом з тим вона завжди раділа, коли він приходив. Зима трохи зблизила їх. Обоє захоплювалися спортом. Часто вечорами вони ходили на ковзанку або робили у вихідні дні лижні екскурсії за місто. Але кожна нова зустріч наче заставала Ганну зненацька — знову доводилось їй перемагати в собі незвичну скованість.

Різко негативну позицію зайняла Наталя; вона не злюбила Віклінга з перших же його відвідин, може, навіть з першого погляду, так, наче він одразу ж образив її чимось. У гострих, що доходили іноді до сварки, суперечках з Ганною вона називала його «фігуристом», облудником, паном, холодною жабою — усе в ньому її дратувало й викликало відразу, все було чужим. Ридан пояснював цю стихійну неприязнь Наталі «класовим інстинктом». Буржуазним панством, як запевняв він, од Віклінга, справді, дуже тхнуло…

Перша зустріч Тунгусова з Віклінгом — ще на самому початку зими — була випадкова й короткочасна, проте вона справила на Миколу незабутнє враження. Микола йшов до Ридана в справі. Він вибіг по кам’яних сходах під’їзду і вже простягнув руку, щоб подзвонити, як важкі двері парадного входу відчинились і на порозі з’явилася Ганна в короткій білій шубці. Високий чоловік у спортивному костюмі вийшов за нею. Микола відчув деяку ніяковість у голосі Ганни, коли вона знайомила їх.

Немов якийсь тужливий стогін прозвучав у серці Миколи. Повільно піднімався він до Ридана, намагаючись усвідомити незрозуміле почуття, що спалахнуло в ньому.

Так і лишилось це вороже почуття міцно зв’язаним з особою Альфреда Віклінга. Згодом вони зустрічалися ще багато разів, багато й хороше розмовляли, неприязнь пригасла, але не зникла зовсім і спалахувала з новою силою щоразу, коли Микола бачив Ганну з Віклінгом.

Не тільки цим визначалося ставлення Миколи до Віклінга. Було щось інше, воно, мабуть, найкраще передавалося словом «заздрість». Авжеж, Микола бачив у ньому живе втілення свого власного, ним колись створеного і так переконано наслідуваного ідеалу людини. Усе, що він з трепетом, як кожний новий шматочок мозаїки, знаходив і вкладав тоді у свою «життєву систему» (записував у щоденник — «до виконання!»): універсальні знання,

іноземні мови, музика, вміння поводитись у товаристві і т. д. і т. п. — усе це звабливо сяяло перед ним в образі Віклінга… Микола навіть ловив себе часом на бажанні наслідували його де в чому, але лякався і стримувався, боячись виказати себе. Микола знав, що все це Віклінг не завоював у жорстокій боротьбі, — як він сам небагато з того, чого встиг набути, — що це впало йому з неба, далося з вихованням, і це згладжувало гостроту його заздрості. До того ж Микола ще не відмовився од завоювань, ще твердо сподівався на майбутнє. Він був молодий і не знав, який короткий і неповторний той відрізок життя, коли людина ще здатна створювати, удосконалювати саму себе…

Нову пропозицію Віклінг сприйняв з неприхованою радістю.

— Мікроверньєр — це добре! Це завдання конкретне, і його легко здійснити. Я його сконструюю швидко. Що ж до генератора мікрохвиль, то, очевидно, це цікаве завдання ще не може бути розв’язане за сучасного стану техніки. Я перевірив кілька методів. Вони практично нездійсненні.

— Ну й чудово! — сказав Ридай, перезирнувшись з Миколою. — Облиште цей генератор. Зараз важливіший верньєр.

Микола докладно пояснив Віклінгу, яким вимогам повинен відповідати цей новий прилад. Абсолютна точність кожної зміни частоти й потужності, що визначається автоматично. Простота управління. Автоматичний контроль часу…

Віклінг зник. Він з’явився тільки через два тижні вранці і приніс готовий верньєр. На цей час Микола вже встановлював другий генератор.

Микола був здивований: він і не думав, що Віклінг упорається так швидко. До того ж він чекав лише проекту, креслення, в крайньому разі макета, і аж ніяк не готового приладу.

Відразу ж почали ставити верньєр на старий тунгусовський генератор. Віклінг надів комбінезон, уважно оглянув генератор, розмітив його панель і з спритністю неабиякого техніка не гаючись узявся до діла.

До полудня більша частина роботи вже була зроблена. Віклінг пішов, але після обіду повернувся знову в майстерню.

— Сподіваєтеся закінчити сьогодні? — здивувався Микола.

— Обов’язково закінчу, — відповів той, переодягаючись. — Бо я дізнався, що завтра не матиму часу, а ви, як видно, дуже поспішаєте. Хочете подивитись? — додав він, кидаючи на стіл свіжий номер вечірньої газети. — Є цікаве повідомлення. Американський наутілус «Бета» піднято з дна електромагнітними кранами.

Він одійшов до свердлильного верстата, завів мотор і вже крізь гуркіт крикнув здалеку.

— Зовсім нова техніка! Скидається на те, що проблема підйому затонулих підводних суден нарешті розв’язана повністю.

Микола швидко розгорнув газету. З деякого часу він почав з особливою цікавістю стежити за іноземною інформацією. О! Двоє слів заголовка наче стрибнули самі йому в очі з-за краєчка газети: «…мюнхенський вибух». Він прикипів до газетного аркуша і не відриваючись прочитав:

«ЩЕ. ПРО МЮНХЕНСЬКИЙ ВИБУХ».

«Кореспондентові агентства «Сфінкс» пощастило добути деякі нові відомості, які проливають світло на загадковий червневий вибух в околицях Мюнхена. З’ясовано, що зниклий фізик Гросс не загинув під час вибуху, а був заарештований фашистською владою далеко раніше. Доля Гросса невідома, жодних офіційних повідомлень у зв’язку з цим інцидентом не було опубліковано.

Коли зіставити арешт Гросса, переконаного пацифіста, з думкою деяких видних спеціалістів, що твердять, нібито винахід цього вченого міг бути використаний як досить серйозна військова зброя, легко зрозуміти, що апарат був знищений на бажання самого винахідника, мабуть, його другом і найближчим співробітником інженером Мюленбергом, який загинув серед інших під час вибуху. Очевидно, пекельна машина, як це часто трапляється, вибухнула передчасно.

Проте сумнівно, щоб ця спроба вирвати з рук фашистів нову зброю війни була успішною, бо всі документи, які стосувалися винаходу, захоплені одночасно з арештом Гросса. Треба гадати, що фашистські спеціалісти зроблять усе, щоб знову побудувати апарат».