ГЧ

Долгушин Юрій Олександрович

— Усе правда, Ганю, — охоче підхопила та. — Скільки вже я казала йому!..

— Тим часом, наскільки мені теж відомо, — вела далі Ганна, — вже понад рік Микола Арсенович працює надзвичайно напружено. Спосіб життя веде неправильний, нездоровий. Спить мало. Учора ліг о третій. Недивно, що почалося безсоння. Якщо так триватиме і далі, то Микола Арсенович зляже і…

Це «і» з промовистою паузою було адресоване просто до Ридана. Ганна замовкла.

Микола усміхаючись чекав, що буде далі.

Професор уважно глянув на Тунгусова і замислився. Слова Ганни злякали його. Справді, це могло скінчитися погано. Його навіть

страх пройняв від цієї думки. Він сам працював з таким самим захопленням, як Микола, так само нетерпляче ждав кожного наступного дня, але це не був нестримний азарт молодості, який полонив Миколу. Його захоплення трималось у рамках давно і міцно укоріненого розпорядку дня, відпочинку й роботи. Він звик до цього і не помічав перевтоми свого молодого друга. До того ж Микола ніколи не хворів, ніколи ні на що не скаржився; здавалося, його міцний організм взагалі не був здатний піддаватися будь-яким хворобам.

Якось, ще взимку, Ганна й Віклінг, повернувшись із ковзанки, відновили звичні спроби залучити Миколу до спорту.

— Мені спорт не потрібен, — напівжартома відбивався Микола. — Я здоровий, як віл. Я вже років двадцять п’ять нічим не хворів. І знаєте чому? Мене покійна мати відучила хворіти. У дитинстві, коли я захворював, вона вкладала мене на піч, ставила поруч гарячий горщик з тільки що звареною кашею і накривала всю оцю комбінацію кожухом. Мене й зараз від однієї згадки про цей звірячий спосіб лікування кидає в жар. Я зовсім знемагав, задихався, обливався потом. Горщик обпікав мене до пухирів. Не знаю, як я не вмер. Навпаки, це допомагало! Але я сприймав таке мордування не як лікування, а як страшну кару за хворобу, а саме захворювання — як тяжкий гріх і негідний вчинок, якого не можна допускати. От я й перестав хворіти…

Усі сміялися. Ридан, поглядаючи на дочку, багатозначно підіймав палець.

— Гаразд, — знову наступав Віклінг. — Припустімо, що спорт як джерело здоров’я, вам не потрібен. Але хіба погано завжди бути свіжим, фізично сильним, відчувати свої м’язи! Невже ви навіть не робите гімнастики ранком?

— Ні, не роблю.

Віклінг пильно глянув на змарніле, бліде обличчя Миколи.

— Якщо нема вправ для м’язів, вони стають млявими, слабкими. Я щоранку…

Микола починай сердитись.

— Виходить, у вас погані м’язи, коли їх щоранку треба… підбадьорювати…

Віклінг самовдоволено посміхнувся.

— Давайте спробуємо?

Вони сиділи край стола один проти одного і, впершись ліктями правої руки в стіл, з’єднали кисті рук угорі. Кожний намагався покласти руку супротивника. Всі присутні з цікавістю стежили за поєдинком.

— Стривайте, — зупинила їх Ганна, — давайте домовимось: якщо Микола Арсенович буде переможений, він завтра ж піде з нами на ковзанку.

— Гаразд! — згодився Микола. — А в противному разі?

— В противному разі Альфред завтра позбавиться цього права. Починайте.

Повільний у своїх рухах, недосвідчений у тактиці змагання, Микола не встиг ще прибрати відповідної пози, як Віклінг несподіваним ривком пригнув його руку до стола. Це сталося так швидко, перемога здавалася такою легкою й безсумнівною, що всі весело розсміялися.

Микола спалахнув.

— Мені здається, що ми випробовуємо фізичну силу, а не… спритність рук, — сердито сказав він.

— Повторити, повторити! Не рахується! — втрутилася Ганна, бачачи, що становище загострюється.

Вони

знову з’єднали руки.

— Тепер ви готові? — демонстративно спитав Віклінг.

Очевидно, він добре знав, що значить у змаганні вивести супротивника з рівноваги. І знову стрімким зусиллям натиснув на руку Миколи.

Рука ця ледь хитнулася, але лишилась на місці. Віклінг не сподівався зустріти такий опір. Він ще раз повторив маневр, подвоївши натиск. Це було максимальне напруження його м’язів. Тепер він ясно відчув, що з таким самим успіхом міг би спробувати зрушити з місця кам’яну стіну. М’язи Миколи наче налилися свинцем, стали масивними й непорушними. Він не нападав, тільки оборонявся, промацуючи силу супротивника.

Віклінг змінив тактику. Він припинив атаки і, продовжуючи натискувати, вирішив дочекатися, коли рука Миколи втомиться. Але було вже пізно, він сам витратив надто багато сил на свої агресивні випади. Аж почервонів від напруження, на чолі здулася жила.

— Здаєтеся? — спокійно спитав Микола.

— Ви спочатку добийтесь перемоги, а тоді…

— Тоді, власне, не буде, про що питати. Ну, тримайтесь, «іду на ви»…

Микола натиснув. Секунди дві тривав плавний і неухильний рух униз, доти, поки рука Віклінга тильним боком безсило лягла на скатерку…

Віклінг пояснив свою поразку так: він помилився в тактиці. Він був надто впевнений у своїй перемозі і витратив сили на перші, неправильно розраховані натиски.

— Тоді давайте спробуємо ще. Змініть вашу тактику, — запропонував Микола. Віклінг змушений був погодитись.

Тепер вони схрестили над столом ліві руки.

— Лічіть до трьох, Ганно Костянтинівно, — сказав Микола. І додав: — З будь-якою швидкістю.

І коли Ганна сказала «три», рука Віклінга покірно опустилася на стіл…

Після того, як Віклінг пішов, до Ридана причепилися Ганна і Наталя, яка особливо раділа з перемоги Миколи: в глибині душі вона і досі недолюблювала Віклінга, — він був для неї якимсь складним і незрозумілим.

— Як же так? — дивувалися дівчата. — Виходить, що спорт не потрібен?

— Ні, ви помиляєтесь, — заговорив запально Ридан, звертаючись до Миколи. — Робота м’язів потрібна організмові так само, як їжа, як кисень. Без руху людина не може існувати: вона загине, бо робота м’язів дає енергію тисячам інших внутрішніх функцій, необхідних для життя, для того, що зветься здоров’ям. Це особливо яскраво проявляється у тварин. Пригадайте, як кидаються з кутка в куток вовк, лисиця та майже всі звірі, посаджені в клітку, пригадайте білку в колесі. Кожній тварині треба робити певну кількість рухів, щоб підтримувати організм у порядку. Недостатність рухів, як недостатність їжі, веде до повільно наступаючих серйозних порушень у роботі всього організму. М’язи в людини в порядку, але працюють вони мало. І ось виявляється, що кишечник починає розладжуватися, людина стає дратівливою, з’являються болі в голові або починається безсоння. Це вже погано. Баланс порушений, відновити його не так просто. Ось чому людині, яка мало рухається, потрібен спорт, потрібна гімнастика. Інакше вона рано чи пізно стане інвалідом. Раджу вам подумати про це, Миколо Арсеновичу. А щодо вашої перемоги над Віклінгом, то вона свідчить лише про те, що у вас від природи дуже міцна мускулатура, а Віклінг, коли б не займався своїми вправами, був би, очевидно, ще слабшим…