ГЧ
Шрифт:
«Молодець!» — похвалив Тунгусов і тихо спитав директора: — Хто це?
— Представниця нашої шефської організації. Чудова дівчина. Дочка професора…
— Я вам можу все пояснити! — роздратовано крикнув Вітковський, клацаючи портсигаром. Але я не розумію, яке це має підношення до питання, що його ми сьогодні обговорюємо.
— Пряме! — твердо відповіла Ганна. — Адже це цілком аналогічний випадок, і нам зовсім не хочеться потрапити в становище професора Флерова. Тепер ясно, що нам доведеться шукати інший шлях для здійснення проекту товариша Тунгусова…
Храпов уже знав Ганну, її м’якосердість, тактовність.
І одразу велика директорська кімната перетворилася на трюм корабля, в якому відкрито кінгстони… Обурення вирвалося назовні, перетворилося на рух, звуки, слова. Ніхто не слухав, майже всі говорили. Раз у раз лунали гострі, як колючки, епітети.
— Бюрократ справжнісінький…
— От дурень, аж світиться… Так брехати перед зборами…
— Як тільки тримають таких на керівних…
— Просто боягуз, боїться відповідальності…
— Шкідник очевидний…
Микола був одним з небагатьох, хто зберігав спокій. Він по-хазяйськи відчинив вікно, закурив, користуючись тим, що всі в цьому переполосі диміли не гірше за Вітковського, і з цікавістю спостерігав, як по-різному проявляється в людей одне й те саме почуття. Недалеко від нього, в групі комсомольців, стояла Ганна. Він чув уривки їх розмови і раз у раз стрічав погляд її великих сірих очей.
Підійшов Федір. Він був розгублений.
— Ну що ж це таке, Колю?
— Як що? Нічого особливого. Звичайна історія. Адже ми з тобою уже говорили…
— Так, але це ні в які ворота не лізе!.. І що ж тепер робити?
— На жаль, лізе, як бачиш. І дуже вперто. А що робити…
До них підійшла Ганна.
— Познайомте нас, Федоре Івановичу, — сказала вона, дивлячись на Миколу. — Я теж хочу знати, що думає товариш Тунгусов, — вона подала йому руку.
— Це наш ангел-покровитель з музичного світу… — похмуро сказав Федір.
— Ваша доповідь, — не приймаючи його жарту, промовила Ганна, — всіх нас запалила. Дивіться, що робиться. А все через вас.
— Ну що ви… — знітився чомусь Микола. — Це — ви! Ви здобули перемогу, ви змусили його втекти!
— Та йому ж того й треба було, — розсміялася Ганна. — Він і прийшов, щоб накапостити і втекти… Дивний все-таки тип… Ну, добре, що ж далі?
— А це нам зараз скаже начальство, — як і раніше, похмуро кинув Федір.
Справді, за директорським столом, очевидно, закінчилася якась дискусія. Храпов підвівся, постукав товстим олівцем по склянці, потім по графину, потім знову по склянці… Всі зайняли свої місця.
Підвівся Полікарпов, секретар парткому.
— Ми заслухали доповіді, — сказав він. — Тепер мають бути дебати. А навіщо власне вони потрібні? Щодо цього… Вітковського — все ясно, з ним сперечатися — марна справа. Є пропозиція. Перше. Записати в резолюції: «Технічна нарада рекомендує будувати нову сушарню за проектом інженера Тунгусова» (Вигуки: «Правильно!» Одностайні оплески). Підвівся Храпов.
— Товариші, якщо хто сумнівається в правильності нашої рекомендації, прошу висловитися. Ніхто не взяв слова.
— Так, — зробив висновок секретар. — Виходить, будемо добиватися. Друге: незважаючи на відмову Вітковського, направити в головком офіційну вимогу на лампи. Одночасно добре було б
— Не допоможе, — тихо сказав Микола, і Храпов одразу ткнув олівцем у його бік. Тунгусов підвівся.
— Що б ми не робили в головкомі — нічого не доб’ємося. Там Вітковський. Начальник головкому буде радитися з ним, а той тепер не посоромиться в засобах, щоб нам допекти. Я знаю, як це робиться. Можу сказати заздалегідь: він організує наукову консультацію, яка цілком відкине наш проект. Отже, з нього нічого не візьмеш, і цю чорну справу він зробить чужими руками. А начальник головкому в такому разі відповідальності на себе, звичайно, не візьме. І спокійно відмовить нам. Треба діяти інакше, зовні…
Микола говорив спокійно, у своїй звичайній оригінальній манері вимовляти кожне слово до кінця, не поспішаючи, нічого в ньому не ковтаючи, не підвищуючи голосу, — немов розмовляв з друзями за чаєм.
І як він сам, стежачи за думкою Полікарпова, не стримався і з місця заявив «не допоможе», так тепер Ганна, яка давно уявила собі найпростіший на її думку шлях, невимушено сказала:
— А чому б нам…
Микола не закінчив своєї думки, але, почувши Ганну, замовк, подивився на неї, кивнув підбадьорливо, немов запрошуючи її доказати за нього те, що їм обом уже ясно. Ганна відчула цю довіру і трохи зніяковіла — а що як помилиться!
— Ніхто начебто не сумнівається, — сказала вона, — що наш проект важливий для багатьох галузей промисловості. Виходить, треба звернутися до наркома, зустрітися з ним, поговорити, розповісти про наші труднощі з лампами, про Вітковського…
— Ну, от і добре, — схвально кивнувши в її бік, сказав Микола і сів одночасно з нею.
— Правильно! Звичайно, до наркома! — загули голоси.
«Музиканти» за директорським столом перезирнулися.
— Як, подужаємо, Тимофію Павловичу? — спитав Вольський, підморгуючи директорові. Він уже відчував спортивний інтерес до цього плану. Головним артистом високого мистецтва брати, обходити всякі адміністративні бастіони і застави був, звичайно, Храпов. Це був психолог. Найстійкіших секретарок-церберів він приручав, перетворював на однодумців дуже просто. План кампанії почав визрівати у нього вже через кілька секунд після пропозиції Ганни. Він уже бачив себе у великому шкіряному кріслі в кабінеті наркома…
— А що ж… — посміхаючись, відповів він Вольському. Так і вирішили.
Делегація до наркома складалася з трьох чоловік: директора, головного інженера і Тунгусова.
Невідомо, якими хитромудрими шляхами вони добилися свого, але вже на четвертий день після технічної наради було призначено прийом. Успіхові цьому дивувалися самі секретарі: зустрічі з діячами свого ж відомства ледве втискувалися в тісно упаковані на два тижні вперед робочі дні наркома, а тут «музиканти», і — нате вам! Правда, були всі ознаки того, що нарком зацікавився проблемою, викладеною в листі, де мотивувалося прохання про прийом. Але ж у кожного, хто йде до наркома, — проблема. Треба вміти написати листа. Треба вміти добитися, щоб його прочитали негайно…