ГЧ
Шрифт:
Час цей уже настав. Всі умови для нього створили ми, наша революція, соціалізм. Тільки соціалізм міг привести до такого розвитку матеріалістичної науки, без якого навіть саме порушення питання про подолання смерті було б приречене на поразку. Спершу знищення смертності, яке ми спостерігаємо вже зараз, потім усунення хвороб, далі — перша перемога безпосередньо над старістю. Такі етапи. Ну, аудиторія, де ж суперечність?
— Лишилася тільки одна, але… здається, я й сама могла б розв’язати її. Як бути з «балансом» життя? Адже коли життя стане хоча б «занадто довговічним», як ти казав, то населення
Ридан з усмішкою витримав чималу паузу, стежачи, як Ганна шукала для людства вихід з важкого становища, потім іронічно підказав:
— Убивати своїх неповноцінних стариків, усіх негарних, дітей. Зайнятися відбором…
— Ну, тату, — майже образилася Ганна. Проте вона вже бачила, що знайти вихід не так просто, як їй здавалося.
— Зробити наше омолодження доступним тільки обранцям, наприклад, депутатам народу, — знущався Ридан. — Або просто відмовитися від довголіття?..
Обережний стук у двері обірвав розмову. Співрозмовники здивовано перезирнулися. Хто міг так пізно прийти?
— Ната приїхала! — догадалася, нарешті, Ганна і кинулась до дверей.
Справді, це була вона. Посвіжіла, засмагла, дівчина, націлувавшись з Ганною, потрапила в обійми Ридана.
— Чим це ви так захопилися, — спитала нарешті вона, — що не почули, як я ввійшла в передпокій?
— О-о! Тут такі справи, Нато!
— Розв’язуємо світову проблему: як врятувати людство від неминучої загибелі, — пояснив Ридан.
— Здорово! Чому ж нам судилося загинути? Яка-небудь комета летить на Землю?
— Стривай, Нато, тут не до жартів. Учора тато показав мені результати одного досліду з собаками, з якого виходить, що в порівняно недалекому майбутньому люди житимуть років до трьохсот.
— Трьохсот? — чорні очі Наталі розширилися від радісного подиву.
— Так, так! Але ти уявляєш, що тоді буде? Людям не вистачить ні місця, ні їжі на земній кулі. Чого доброго, справді доведеться відмовитися від довголіття? — додала Ганна, запитально дивлячись на батька. — Або…
— О ні! Від цього люди ніколи не відмовляться. А що «або»? Ну, сміливіше!
— Або… обмежити дітородіння? — сказала боязко Ганна…
— Нарешті! Найпростіший вихід із становища! Але чому, скажи, будь ласка, він запропонований так нерішуче, мало не зі страхом?
Ганна ніяково посміхнулася:
— Щось… схоже на мальтузіанство.
— Так я і знав, — засмучено промовив Ридан. — Ех, Галю… звідки в тебе цей догматизм? Ну от уяви собі, що ера довголіття вже настала, хвороб нема, смертність мізерна, люди живуть по кілька століть. За таких умов населення нашої країни через п’ять-шість десятків років досягне розмірів усього сучасного населення земної кулі! Катастрофа стане уже цілком реальною. І що ж, по-твоєму, ми й тоді братимемо податок з холостяків і малодітних батьків?! Ні, звичайно, будемо обмежувати дітородіння і, так само, як і зараз, — виступатимемо проти війни, голоду, епідемій, — усіх тих людиноненависницьких способів скорочення трудового населення, які підтримують і схвалюють мальтузіанці. А втім, можливо, що нам і не доведеться обмежувати приріст населення,
— Який же?
— Шукайте!
Дівчата мовчки дивилися одна на одну, а Ридан тепер з інтересом стежив за Наталею. Він знав її розум — швидкий, винахідливий, схильний до практичних, конкретних уявлень. Який вона знайде вихід із становища?
— Знаю! — раптом вигукнула вона, рішуче труснувши головою. — Згадала. Все це давно передбачено, а от зразу не спадає на думку.
Вона швидко підійшла до великої книжкової полиці Ридана, взяла там якусь книжку і, перегорнувши її, знайшла потрібне місце.
— От слухайте… «Людство не залишиться вічно на Землі, а в погоні за світлом і простором спочатку боязко проникне за межі атмосфери, а потім завоює собі весь навколосонячний простір». Це Ціолковський. Я саме недавно читала цю книжку, і мені особливо запам’яталася його думка про розселення людства у світовому просторі.
— Правильно, Наталю! Молодець. Це і є вихід. Вихід у всесвіт! А він же безмежний, друзі мої, і ніякого довголіття, навіть безсмертя не вистачить, щоб заселити його. Ну, більше суперечностей нема?
— Нема, — відповіла Ганна. — Все зрозуміло, і все надзвичайно, чудово. Я тобі завтра розповім, Нато. А тепер іди мийся з дороги і будемо вечеряти, а потім послухаємо останню частину доповіді.
Аудиторія Ридана збільшилася вдвоє, стала галасливою і жвавою. Наталя, швидко розповівши, як вона відпочивала в селі, поставила Риданові «ділове» запитання:
— Костянтине Олександровичу, а коли це довголіття настане?
Ридан спершу посміхнувся, потім замислився.
— Це залежить від фізиків, — зітхнувши, сказав він.
— До чого ж тут фізики?
— Вони повинні створити технічні засоби, без яких розв’язання цієї проблеми відсунеться на невизначено далекий час.
— Які засоби?
— От цьому питанню і буде присвячена друга, основна частина моєї доповіді. Головного я ще не сказав. Тепер мені доведеться повторити основні висновки з учорашньої бесіди, щоб ти була в курсі справи.
Отже, в результаті наукових шукань останнім часом остаточно з’ясовано, що будь-який хворобливий процес в організмі є відображення якогось іншого, невідомого нам процесу, що відбувається в нервовому апараті. І будь-яку хворобу можна припинити, діючи певним способом на нерви. Засоби, якими досі користувалася медицина, були успішні в такій мірі, в якій вони приводили до необхідного зрушений в нервовій системі. Але ще ніколи ці засоби не були свідомо орієнтовані на нервову систему.
Зараз ми вперше стали на правильний шлях і Вже знайшли деякі засоби, якими успішно лікуємо. Але ці засоби ще недосконалі. Ось приклад: з одинадцяти хворих на тропічну малярію, яких ми лікували «масажем» спинного мозку, один лишився невилікуваний. Отже, наш засіб не радикальний. Але ж десять видужали, і це свідчить, що шлях правильний. І от наша наука пішла цим шляхом знову емпірично, бо сама природа нервових процесів усе ще лишається загадкою. Що відбувається в нервах, невідомо. Тому як діяти на нерви, куди діяти, чим, коли, скільки діяти — все це треба знаходити досвідом, пробувати, словом, рухатися навпомацки, наосліп.