Егоїст

Гримич Марина Віллівна

— Марна справа. Він належить до тих людей, які нехтують здоров'ям.

Марина погодилася.

— А що з твоєю фірмою? — поцікавилася вона. Георгій знехотя розповів їй про ситуацію. Звичайно, вона

не розуміється на всіх нюансах, однак має нюх. Вона вміє слухати. А вислухавши, починає фразою: «Нюхом чую...» Ось і зараз вона уважно вислухала його, а коли він закінчив, сказала:

— Ти не дуже побивайся, Георгію. Нюхом чую, все буде гаразд. От побачиш: ти ще виграєш від цього!

Повірити їй було дуже важко, просто неможливо. Однак він знав: Марина рідко помиляється.

І все-таки заперечив їй:

— А мені здається, що тобі таки доведеться замовляти циганський табір на мій похорон...

Вони наближалися до Феодосії.

— Куди їдемо?

— Треба на карту зиркнути. Євдокія в селі квартир}' наймає...

— Чому не в санаторії чи не в готелі?

— Вона любить природний відпочинок. А тут гарний клімат для астматиків. У неї син хворий.

Перед вказівником населеного пункту Георгій спинився.

— Нарушаєм... — пожартувала Марина. Георгію було не до жартів.

— Я боюся! — признався він. — Мій приїзд означатиме, що я вже остаточно все вирішив. А я вагаюся.

— Ну то повертай! Мені теж не дуже хочеться бути третьою зайвою поміж вами. Ти їдь назад, а я не признаюся, що їхала з тобою і що ми разом відпочиваємо... Хочеш? — Хочу! — зрадів Георгій цій пропозиції. Однак, завівши двигун, передумав: — Не хочу!

Він рвонув машину, і вони влетіли в приморське село, здійнявши за собою куряву.

Під'їхавши до будиночка, шо стояв на невеличкому пагорбі над морем, Георгій побачив Євдокію у ситцевому платті, білій сільській хустці на голові. Вона розвішувала на мотузки випрану білизну. Озирнувшись на звук машини, вона так і завмерла, а її руки вчепилися у прищіпки на мотузці.

Вона була дуже природна і дуже чиста. її смаглява шкіра відтіняла білосніжну хустку, що стримувала неслухняне волосся. Вона дивилася на нього поглядом, яким зустрічає дружина рибалки свого чоловіка, що повертається з моря після небезпечного шторму. В її очах було те, що завжди шукав Георгій в жінках: надійність, чесність, благородство і жіноча сила. Він зрозумів, що зробив правильно, приїхавши сюди.

Марину з хлопчиками поселили в одній кімнатці, а Липинський опинився з Євою в іншій, з виглядом на море. У цій невибагливій хатині Георгій уперше за багато років відчув душевний спокій і скімливе ностальгійне тремтіння: він неначе опинився у своєму дитинстві. Колись вони з мамою винаймали подібний будиночок на морі, біля якого ріс садочок з персиками та смоквами.

... Щоранку Георгій, Євдокія, Марина і двоє хлопчиків снідали у дворі під великою шовковицею, а потім ішли на

море. А море тут було зовсім не таким, як у Ялті. Воно було м'яким і доброзичливим. У будь-яку пору дня.

Липинський бачив у своєму житті шикарні курорти, він часто відпочивав у п'ятизгркових готелях. Але тільки зараз відчув повну насолоду від спілкування з морем. У цій простій халабуді над морем, з простою їжею, і рипучим дерев'яним ліжком, яке завдавало їм з Євою особливих клопотів (адже за стінкою спала Марина з хлопчиками), він відчував щастя, яке інколи називають земним.

Єва була палкою коханкою. Крім того, відчувалося,

що вона дуже давно не спала з чоловіком, тож її пестощі були дуже чуттєві та свіжі. Георгій же ловив себе на думці, що не знає, як поводитися з нею в ліжку. Він зовсім розгубився. Стосунки з Євдокією були зовсім інакші, аніж з іншими жінками. Кохання з нею не було для нього процесом задоволення власних сексуальних потреб, а навпаки, він «працював» тільки на неї і при цьому із жахом усвідомлював, що до кінця не розуміє, чого їй хочеться і чи їй насправді добре з ним у ліжку. Він стільки часу прогаяв з іншими жінками! Він так і не навчився кохати їх! От і зараз його власний досвід виявився нічого не вартим! Георгій відчував себе, немов «перший раз у перший клас». Його охоплювали почуття радості, гордощів за себе і страх перед невідомим.

— Ти за мене вийдеш заміж? — питав Липинський у Єви.

— Так. А ти не боїшся?

— Боюся.

— Чого саме?

— Твого націонал-анархізму. Скажи, що це неправда.

— Кажу, що це неправда. Заради тебе я вії.оікаюся від усього...

Минуло три дні.

Уранці вони, як і завжди, снідали під шовковицею. На столі стояла миска з персиками, кава, чай, цукор рафінад і свіжий білий хліб. Марина жартувала з приводу нічного безсоння, а Георгій з Євою сором'язливо посміхалися, як молодята на сватанні.

Зненацька у Липинського задзвонив мобільник. Усі здригнулися. Телефон дзвонив якось дивно, немов віщуючи неприємності. Георгій притулив його до вуха.

— Алло! Так, Ірино Марківно! Що сталося? Я так і знав! Не журіться! Я їду!

За столом усі завмерли. Навіть діти.

— На наш офіс здійснено напад. Потрощили все. Якісь бандюги...

Липинський став збиратися в дорогу.

— Яз тобою, — сказала Єва.

Георгій не заперечував. Він навіть зрадів, що в цю важку для нього хвилину Єва буде поряд.

Машина летіла крізь жовтий кримський степ з далекими пагорбами. Здавалося ось-ось із-за них визирне одинокий татарський або козацький вершник...

Були часи, коли українців з татарами-напівкочівниками єднало більше, аніж з православними народами. Те, що їх єднало, називалося «дике поле». Дике поле — це не лише спільний простір, нейтральна територія, це була однакова здобичницька діяльність, однакова одежа, один степовий жаргон, ооні звичаї і одна ментальність...

І це лишило глибокий слід в українській історичній пам'яті. Українець досі тужить за «диким полем», за законами «дикого поля», за повною свободою і повною безвідповідальністю, тобто за анархією.

Дике поле не мовчить. Воно в нас. Не як простір, а як модель поведінки.

Вони домчали до Києва, коли вже стемніло. Георгій поїхав просто до Ірини Марківни. Вона не відчиняла, доки не переконалася, що це справді її шеф.

Коли Ірина Марківна врешті відчинила двері, Липинський вжахнувся: перед ним стояла не вихолена господарка

офісу в центрі Києва, а розгублена бабця, у якої тряслися руки і тремтіло зморщене старече підборіддя.

Георгій пригорнув до себе Ірину Марківну, і вона заплакала у нього на плечі.