Егоїст

Гримич Марина Віллівна

Розмова за столом поступово перекинулася на тему принад відпочинку в межах батьківщини. Борис сказав, що йому бракує Вітренчихи у парламенті і, відповідно, у парламентському санаторії. її присутність будь-де — це завжди ін'єкції адреналіну, незалежно від того, де вона перебуває: на парламентській трибуні, на вуличному мітингу чи на волейбольному майданчику санаторію «Парламентський». — Хотів би мати таку дружину? — закінчив свою тираду питанням до Георгія Борис.

— Ні. Вона швидко втомлює. Та ще й б'ється...

—

Зате з нею ніколи не нудно!

— У мене інший ідеал...

— Звичайно, для Вашої Величності потрібна не жінка-руйнівник, а жінка-творець...

Георгій хотів був сказати: «Так точно!», але схаменувся: чому ж тоді його тягне до цієї революціонерки Євдокії?

Марина пильно подивилася на нього. Він уловив її запитальний погляд і знітився. Георгій був готовий розтерзати Марину за цю її манеру бачити його наскрізь... Вона, ніби зрозумівши це, відвернулася. На її обличчі застиг той холодний вираз, яким вона хотіла висловити свою ігнорацію.

Заграла музика, і він запросив її на танець.

— Що ти від мене хочеш? — спитав Георгій Марину.

— Я від тебе? І що це тобі стрілило в голову? Це я тобі потрібна. Як посередник між тобою і Євою.

Георгій ще більше роздратувався. «Нічого я такого не хочу. Я хочу позбутися Єви, а не добитися її!»

Йому було цікаво, чи знає Марина все про Євдокію, тому спитав:

— Я не знаю, в яких ти стосунках з нею, але... чи тобі відомо, що вона... Що вона... — не докінчив він.

— ... не така проста, як здається на перший погляд? — завершила його питання Марина і сама ж і відповіла: — Я тебе попередила про це перша. Пам'ятаєш? Тоді, на британському прийомі...

— Що ти мала на увазі?

— Те саме, що й ти...

— Не говори зі мною так! Відповідай: ти знаєш щось про націонал-анархізм?

— Припустимо, що не знаю.

— Припустимо, що знаєш! — різко обірвав її Георгій. — Пояснити мені, що це означає? І навіщо воно мені?

— Відпусти мене!

Георгій міцно її тримав. Він хотів домогтися від неї відповіді. Проте вона не була налаштована на цю дискусію.

— Зараз покличу Ільчишина і пожаліюся, що ти до мене чіпляєшся! — із злом випалила Марина, вирвалася від нього і сіла за стіл.

Вони остаточно зіпсували настрій один одному.

— Георгію, це вже зовсім негуманно до Марини! Кажи: що ти їй таке сказав, що в неї пропав апетит? — пожартував Ігор.

— Доконали ви мене! — розізлилася Марина. — Я їм не більше від вас! Просто я їм із задоволенням! Я все роблю із задоволенням: їм, п'ю, працюю, люблю! Тому в мене все добре і виходить. Я люблю життя! Навіщо мене цим дорікати раз по раз?

Ігор злякався: якщо зараз Марина буде робити розгон, то перепаде всім — від нього аж до директора ресторану.

— Все, котусю! Все! Я з усім згоден! Тільки не хвилюйся! Давайте замовимо десерт!

Тим часом

на протилежному боці столу зав'язалася суперечка у Бородачів.

— Борисе, тобі не можна солодкого! — скомандувала Ольга. — У тебе підвищений цукор!

— Мовчи, вобло! — несподівано огризнувся той у відповідь.

Усі за столом завмерли. Борис набрався до неможливого.

— Ти мені тут не командуй! Плоскодонка! Не дави на мене! Мегера!

Усім стало ніяково. Усім, окрім Ольги. Вона простягла руку і взяла його за підборіддя:

— Ти, Бородач! Сконцентруй свій погляд на мені! І слухай уважно! Ти — нікчема! Ти — втілення нікчемності всіх тих мужиків, які видерлися на верхівку суспільства! Ви сидите там своїми зомлілими задами й уявляєте, що схопили бика за роги! А самі тримаєтеся за свої власні роги! Ви на своєму віртуальному Олімпі безнадійно відстали від життя! Якби ви знали, як ви нас дістали своїми віртуальними політичними іграми, своїми віртуальними стражданнями за долю України і своїми далеко не віртуальними простатитами!

Тепер здивовані погляди сконцентрувалися на Ользі. Здається, вона теж перебрала.

— Нічого собі! — аж підскочила на місці Марина. — Це ж треба було так постаратися, щоб довести незворушну Ольгу до такої стадії! Що він тобі наговорив, Олько? — Я вже не можу з ним жити! Коли б ви знали, які афери він крутить з такими, як і він сам! Шахер-махер-парикмахер! Хто править Україною? Кому не лінь — тільки не професіонали, тільки не українці, тільки не чесні люди...

— Мовчи, стерво! — рявкнув Борис до Ольги.

— Е ні! — заперечила Марина. — Олю! Я хочу ще! Скажи їм в очі всю правду!

Ольга встала з-за столу і, похитуючись, уперлася в нього руками.

Георгію стало шкода її. Вона не розуміла, що робить. Він тихенько смикнув її за рукав:

— Не треба, Олю! Потім жалкуватимеш!

Ольга поглянула на нього затуманеним поглядом, і її очі наповнилися сльозами:

— А ти?.. Ти, чому ти не захотів на мені одружуватися? Це через тебе я вийшла за цього ідіота!.. Через тебе!..

Георгій почервонів. Він терпіти не міг жіночих сліз і звинувачень. Тим паче йому було дуже незручно перед Борисом. Георгій перелякано глипнув на друга, проте той виглядав цілком спокійним.

— Що тебе в мені не влаштовувало? — продовжувала скиглити Ольга. — Що я робочо-селянського походження? Так? Що я недостатньо вишукана для тебе? Ну то й що? Зате я б тебе любила!

Борис гидливо скривився. Він був зовсім п'яний. Марина, також відчуваючи деяку незручність, спробувала перевести розмову на іншу тему:

— Щось холодно стало! Поїхали додому!

Усі піднялися з-за столу. Георгій махнув офіціанту:

— Рахунок!

Цього разу Ольга вхопила його за рукав:

— Скажи, чому ти досі не одружився? Через мене, правда ж?