Дотик

Маккалоу Колін

— Любий Сунь! — зітхнула Рубі. — Тепер ясно, чому Сем Вонґ такий неспокійний. Я можу обійтися без Паоли, Петронели та інших, але я не зможу обійтися без Сема та Чана Хуа. А вони вже починають потихеньку гомоніти про те, щоб повернутися додому.

— Вони тепер — заможні люди. Сунь застовпив ділянки на їхнє ім’я, як і мав зробити кожен брат чи кузен, — мовив Александр, дивлячись на Рубі хитро примруженими очима. — Кінрос — єдине родовище, де китайці є рівноправними партнерами і де до них ставляться по-людськи.

— Ти прекрасно знаєш, Александре, що Сем — ніякий не брат Суня, а Чан — ніякий не кузен. Вони — його кріпаки, невільники, чи як там називаються раби, звільнені з рабства, але й досі залежні від свого господаря.

— Так, звісно, що знаю. Я розумію, чому Сунь вигадав і підтримує цю фікцію. Він — феодальний володар з півночі,

який тримається своїх традицій, свого вбрання і вимагає, щоб залежні від нього люди робили те ж саме. Китайці, які перейшли до англійського способу життя, недолюблюють його.

— Можливо, це й так, але не думай, що Сунь не має влади над тими китайцями, що обрізали свої довгі коси і вбралися в накрохмалені сорочки. Біла людина для них — спільний ворог. — Рубі розкрила свій золотий портсигар. — Китайці не ставитимуться до тебе краще, незважаючи на те що ти зробив їх своїми рівноправними партнерами і ставишся до них, як до білих людей.

— Я довірився їм через їхню здатність тримати язика за зубами, і завдяки цьому я маю змогу на півроку випередити своїх конкурентів, — пояснив Александр, змахнувши банківським рахунком. — І розмір моїх заробітків напряму залежить від влади Суня над своїми людьми. Таємниця зберігалася доти, поки ми не зареєстрували свої ділянки.

— І тепер маєш тентове поселення з десятьма тисячами мешканців.

— Саме так. Але я встиг вжити заходів з наведення там дисципліни. Гарним містом Кінрос стане лише через багато років, але я вже запланував його майбутній вигляд, розмітив у ньому землю і виділив належні ділянки для державних установ, а також — також! — привіз туди шість гарних поліцейських. Я їх сам добирав і впевнений, що вони не робитимуть китайців своїми жертвами. Я найняв також санітарного інспектора, який слідкуватиме за тим, щоб стічні канави споруджувалися так, щоб вони не забруднювали підземних вод. Я не хочу, щоб населення Кінроса страждало через епідемії тифу. До Батерста є така-сяка дорога, принаймні достатньо добра, щоб нею могли їздити поштові карети, є також дорога і на Літгоу. Капуста продається по фунту штука, морква — по фунту за фунт, яйця — шилінг за штуку, але так буде не завжди. Добре, що немає засухи, а коли вона прийде, водосховище вже наповниться водою.

Зелені очі Рубі спостерігали за ним зі змішаним виразом цікавості й захвату. У неї аж дух перехопило.

— Александре, — нарешті видихнула вона. — Ти унікальна людина. Будь-хто інший просто обідрав би родовище та довкілля як липку — і вшився геть, але ти не такий. Дивно, чому ти назвав своє місто Кінрос. Правильніше було б назвати його Александрія.

— Бачу, ти часу не марнувала і читала книжки.

— Тепер я — знавець Александра Македонського.

— Якраз на перехресті Кінрос-стрит і Аурик-стрит я зарезервував особливо принадну місцину. Ширина її фронту, який виходить на обидві вулиці, складає сто футів, позаду — достатньо місця для конюшні та сараїв. У плани міста ця ділянка землі внесена як «готель „Кінрос“», власник-орендар — Р. Костеван. Я раджу тобі збудувати його з цегли. — Погляд Александра посуворішав. — І наступне: своїх шльондр залишиш у Гілл-Енді.

Очі Рубі спалахнули вогнем, вона розкрила була рота, щоб вибухнути прокльонами, але Александр випередив її.

— Заткнися! Лишень подумай, стара дурна відьмо! Зазвичай жінка не веде справи у готелі, чиїм власником вона є. Але якщо готель — це і дійсно готель, а не кубло з проститутками, тоді — це респектабельне заняття, через яке Лі не доведеться червоніти, коли він прокладатиме свій життєвий шлях. Який сенс витрачати купу грошей на його освіту, коли він намагатиметься влаштуватися у вибраній ним сфері діяльності, а мати його так і залишиться власницею борделю на золотому родовищі? Рубі, я пропоную тобі нове життя у новому місті, і я хочу, щоб ти була в тому місті шанованою особою. — Він посміхнувся своєю особливою чарівливою посмішкою. — Якщо ти відкриєш бордель у Кінросі, одного дня тобі доведеться поїхати звідти. Фанатики Біблії накопичать достатньо влади і впливу, щоб вигнати дам сумнівної репутації геть, та ще й наостанок вивалявши їх у смолі та пір’ї. Зрештою, хто ж тоді стане на мій бік, коли я вступлю в неминучу конфронтацію з релігійними фанатиками, які спробують стати чимось на кшталт місцевої поліції моралі в моєму місті?

Рубі розсміялася, але швидко протверезіла.

— Спорудження такого готелю, про який ти щойно розповів, стане у третину тієї суми, яку ти мені щойно дав. На це

я піти не можу, бо половину цих грошей доведеться заплатити за навчання Лі; до того ж зараз такий момент, коли мої фінанси в кепському стані. Виробництво на копальні Гокінс-Гілл падає, а разом з ним занепадає і Гілл-Енд. Багато мешканців Гілл-Енда вже встигли перебратися до Кінроса або подорожують саме туди. Тому я буду з тобою відвертою. По-перше, разом з цими людьми до Кінроса помандрує і моя репутація. По-друге, я сама планую невдовзі вирушити до Кінроса, щоб збудувати там мазанку і прилаштувати моїх дівчат до єдиної роботи, яку вони знають. Я розумію сенс ваших настанов, ваша величносте, але я не зможу виконати ваші накази. Може, наступного року ви видасте мені іще частину дивідендів, але то буде остання. Бо на той час розсипне золото вичерпається.

— Давай вийдемо надвір і попрощаємося з моєю старою доброю конячиною, — сказав, підводячись, Александр, і простягнув Рубі руку.

Через півгодини ошелешена Рубі пішла до себе в кімнату, щоб надягнути плаття, яке вона спеціально зберігала до того дня, коли він повернеться, щоб з нею зустрітися: пошите з вельвету кольору апельсинового мармеладу, це плаття було достатньо стильним, щоб його могла надягнути навіть дружина міністра. Бездоганне плаття для власниці готелю «Кінрос».

«Жила. Він сказав, що на своїй землі знайшов золоту жилу. — Вона прискіпливо і абсолютно безпристрасно подивилася на себе в дзеркало. — Ніхто не скаже, що мені тридцять один. Максимум — двадцять п’ять. Одна з переваг життя, проведеного у приміщенні, — це те, що шкіра не висихає і не зморщується на сонці. А як подумати про отих жалюгідних створінь, які гарують на своїх крихітних ділянках, бо їхні чоловіки, які гарують у шахті, неспроможні заплатити ті гроші, які правлять китайці за свою городину, вирощену спеціально на продаж? За спідницю чіпляється малеча, а на плиті печеться хліб. Руки в цих жінок грубіші за руки їхніх чоловіків. Не знаю, як вони можуть так жити, я б точно не змогла! Може, це через кохання. Якщо це так, то я ніколи не кохатиму жодного чоловіка настільки сильно — ні Суня, ні Александра. А дехто з цих жінок колись були такі ж гарненькі, як і я. Колись.

Згадай, як ти прожила свій тридцять один рік, Рубі!

Я — прекрасний і переконливий приклад того, що гріх дає користь. Якби я з ранку до ночі вовтузилася на городі, як оті жінки, мене б не помітив жоден з тих чоловіків, які допомогли мені в житті. Кажуть, народження — це просто випадковість долі… Що ж, доля народжує у цей світ дуже багато жінок, і лише на невелику їх частину припадають статки, виховання та суспільні зв’язки, достатні для того, щоб вдало вийти заміж. Александр каже, що деякі жінки ідуть навчатися до університетів, але ж таке трапляється лише завдяки тому, що їхні батьки спроможні заплатити за навчання і послати їх туди. Мене ж моя мати могла послати лише за кухлем пива. Я ніколи не знала свого батька, вічного невдаху на ім’я Вільям Генрі Морґан. Він був крадій скота і завсідник в’язниць, і батько його теж з тюрем не вилазив. Він уже мав дружину і тому не міг одружитися з моєю матір’ю, також донькою каторжника. Вона померла від гангрени, коли впала п’яною і зламала ногу. Мої зведені сестри — всі п’янички та повії, мої тюхтії-брати — затавровані рецидивісти і сидять за ґратами.

Чому ж я вижила і вибилася в люди? Звідки я взяла сили, щоб вибратися з життєвої ями і стати кращою?

Мій брат Монті зґвалтував мене, коли мені було одинадцять, — може, це й на краще. Квітка зірвана, битва програна. Немає крові на простирадлах після шлюбної ночі — немає надії здобути собі респектабельного чоловіка. Чоловіки, які надумали одружитися, хочуть бути певними, що вони — перші. Присягаюся, що так само міркує й Александр Кінрос!

Чого я боялася, так це підхопити сифіліс. Усе життя він ходив навколо мене, ховався і підстерігав. Коли Монті взяв мене, він його ще не мав, але рік по тому в нього з’явилися на шкірі виразки. Я не стала чекати. Якщо мою квітку було зірвано, я втекла до Сіднея і знайшла собі старого багача, щоб він мене утримував. У нього не піднімався член, поки я його не посмокчу, — не надто приємне заняття, але надійний спосіб уникнути вагітності. Коли він помер, то залишив мені п’ять тисяч фунтів — як же ж побивалися його родичі, який ґвалт підняли! Сказали, що в гробу мене бачили і що я не отримаю ані гроша. Та коли я зачитала їм його листи і пригрозила, що зачитаю їх у суді, вони вирішили не судитися зі мною. Розплатилися як шовкові. Отак я насмоктала собі купу грошей.