Знедолені

Гюго Віктор

«Сто франків, – подумала Фантіна. – Але яким ремеслом можу я заробляти по сто су на день?»

– Ну що ж, – сказала вона. – Продам своє останнє.

І бідолашна стала повією.

7. Жартівлива витівка пана Баматабуа

Через вісім-десять місяців після подій, описаних у попередньому розділі, десь на початку січня 1823 року один елегантний і явно знуджений молодик у пошитому за останньою модою теплому плащі розважався, дражнячи жінку, яка походжала перед вікнами офіцерського кафе у відкритій бальній сукні. Елегантний молодик курив сигару, бо курити тоді було модно.

Щоразу, як ця жінка проходила повз нього, він пахкав на неї димом

і кидав зауваження, що здавалися йому дотепними й веселими, як наприклад: «Ну й страхопудка. Ліпше б ото заховалася! Та ти ще й беззуба!» – і таке інше, і таке інше. Знудженого молодика звали пан Баматабуа. Жінка, жалюгідна виряджена примара, ходила під снігопадом і не відповідала йому, навіть не дивилась на нього; машинально й похмуро снувала вона туди-сюди, що п’ять хвилин потрапляючи під новий дотеп. Ця незворушність, мабуть, допекла гультяєві, і, коли жінка відвернулася, він навшпиньки підкрався до неї, нахилився, набрав у жменю снігу і сунув їй за сукню між голі лопатки. Вона люто загарчала, обернулась і, мов пантера, стрибнула на кривдника, угородивши нігті йому в обличчя й обкладаючи його найдобірнішою солдатською лайкою. Ці жахливі слова, викрикувані хрипким від перепою голосом, вилітали з рота, в якому справді зяяла дірка на місці двох передніх зубів.

То була Фантіна.

На галас із кафе висипали офіцери, позбігалися перехожі, й навколо живого клубка, в якому не так просто було розгледіти чоловіка й жінку, утворився цілий гурт роззяв, що реготали й плескали в долоні; чоловік відбивався як міг, капелюх його впав на землю, а жінка стусала його ногами та кулаками, розлючена, беззуба й обстрижена, мертвотно-синя, жахлива.

Зненацька з натовпу вийшов високий чоловік, ухопив жінку за обляпаний грязюкою корсаж її атласної сукні й звелів:

– Ходи за мною!

Жінка підвела голову. Крик застряг у неї в горлі, очі раптом оскліли, мертвотно-синє обличчя зблідло, і вся вона затремтіла від страху. Вона впізнала Жавера.

Елегантний молодик скористався з цієї нагоди й утік.

8. Де кінчається влада муніципальної поліції

Жавер розштовхав юрму і сягнистою ходою рушив до поліційного відділка, що був на протилежному кінці майдану, тягнучи за собою Фантіну. Вона не опиралась. Ні він, ні вона не мовили й слова. Гурт роззяв, охоплений бурхливою радістю, посунув за ними, сиплячи грубими дотепами. Глибоке нещастя завжди дає привід до непристойних жартів.

Дійшовши до відділка, Жавер відчинив двері й, пройшовши з Фантіною досередини, одразу зачинив їх за собою, на превелике розчарування цікавих, які стали витягувати шиї й заглядати у вікна, сподіваючись щось побачити.

Увійшовши до кімнати, Фантіна відступила в темний закутень і скулилася там, мов наполохана дворняга.

Сержант приніс запалену свічку й поставив на стіл. Жавер сів, дістав із кишені аркуш гербового паперу й почав писати.

Жавер здавався незворушним, проте думка його працювала з урочистим піднесенням. Це був один із моментів, коли він повною мірою виявляв свою жахливу владу, звітуючи тільки перед власним сумлінням, що схвалювало його невблаганність. У цю мить він уособлював високий трибунал. Він творив суд і оголошував вирок. Що більше міркував він про сьогоднішній випадок, то дужче обурювався. Сумніву не лишалося: на його очах відбувся злочин. Там, на вулиці, він бачив, як суспільство в особі громадянина, наділеного власністю й виборчим правом, зазнало нападу від найнікчемнішого створіння. Повія вчинила замах на буржуа. І він, Жавер, це бачив на власні очі. Поліційний наглядач мовчки писав.

Закінчивши, він поставив свій підпис, згорнув аркуш і, подавши його сержантові, наказав:

– Візьміть трьох солдатів і відведіть цю дівку до буцегарні. – Й, обернувшись до Фантіни, оголосив: – Ти відсидиш

півроку.

Бідолашна затремтіла.

– Півроку! Шість місяців в’язниці! – вигукнула вона. – Шість місяців я зароблятиму тільки сім су на день! А що станеться з Козеттою? З моєю дитиною! Я ж і так заборгувала Тенардьє понад сто франків, чи ви знаєте про це, пане наглядач?

Благально склавши руки, вона навколішки поповзла до Жавера по кам’яній підлозі, заляпаній грязюкою від поліційних чобіт.

– Пане Жавер, змилуйтесь наді мною! – простогнала вона. – Запевняю вас, я не винна. Мабуть, ви не бачили, з чого все почалося. Я не винна, присягаюся Богом! Той, якого я зовсім не знаю, сунув снігу мені за сукню. Хіба є таке право, щоб нам кидати сніг за сукню, коли ми спокійно собі походжаємо, нікого не зачіпаючи? Тож мені урвався терпець. Я трохи хвора, а він уже до того намагався мені дошкулити. «Ти страхопудка, та ще й беззуба», – сміявся він. Я й сама знаю, що в мене нема двох зубів. Я терпіла мовчки, я казала собі: цей пан, певно, хоче розважитись. І тоді він сунув мені за спину сніг. Пане Жавер, невже ніхто не бачив, як усе було, щоб сказати вам правду? Може, я трохи погарячкувала. Знаєте, коли тобі вкинуть снігу за спину, а ти цього не чекаєш, ти в першу мить не володієш собою. Дарма я зірвала капелюх із того добродія. Я попрошу в нього пробачення. Помилуйте мене цього разу, пане Жавер. Адже у в’язниці заробляють тільки сім су на день, а мені треба виплатити сто франків боргу, інакше вони пришлють мені мою крихітку. О Боже, я не годна взяти її до себе! Це так гидко – те, що я тепер роблю! О, моя Козетто, о, моє янголятко, що з тобою станеться, доню! Не садіть мене до в’язниці! Бо мою дівчинку виженуть тоді на мороз – пожалійте її, пане Жавер! Я в душі не така вже й погана жінка. Не від розбещеності стала я такою, яка є. Згляньтеся на мене, пане Жавер!

Фантіна белькотіла все це, трясучись від ридань, заламуючи руки і бухикаючи уривчастим сухим кашлем. Горе іноді, мов божественний промінь, осяває лиця нещасних. У ту мить Фантіна знову стала вродливою. Час від часу вона замовкала і цілувала у шпига полу редингота. Вона пом’якшила б і гранітне серце; але дерев’яне серце пом’якшити неможливо.

– Ти все сказала? – запитав Жавер. – А зараз марш до в’язниці! Ти відсидиш свої шість місяців – тут і Бог нічого вже не змінить.

Почувши ці слова, Фантіна зрозуміла: вирок їй оголошено. Вона осіла на підлогу, прошепотівши:

– Згляньтеся!

Жавер відвернувся.

Солдати схопили Фантіну за руки.

За кілька хвилин перед тим до відділка, ніким не помічений, увійшов якийсь чоловік. Причинивши за собою двері, він прихилився до них спиною і чув розпачливі благання Фантіни.

У ту мить, коли солдати стали силоміць підводити нещасну, той чоловік ступив крок уперед, вийшов із тіні й сказав:

– Зачекайте хвилинку!

Жавер підвів погляд і впізнав Мадлена. Він скинув капелюха і вклонився йому з притлумленим роздратуванням.

– Пробачте, пане мер… – почав він.

Почувши слова «пане мер», Фантіна дивно перемінилася. Вона миттю підхопилась на ноги, схожа на привид, який виріс із-під землі, відштовхнула солдатів і, перш ніж її встигли затримати, підступила до Мадлена, уп’явшись у нього безумним поглядом:

– А, то це ти – пан мер! – вигукнула вона.

І, зареготавши, плюнула йому межи очі.

Мадлен утерся і сказав:

– Інспекторе Жавер, відпустіть цю жінку на волю.

Жаверові на мить здалося, що він збожеволів. Бачити, як повія плює в обличчя мерові, – це було таке жахливе блюзнірство, якого він просто не міг собі уявити. Та коли він побачив, як мер, високий представник влади, спокійно втирається й каже: «Відпустіть цю жінку на волю», – його наче громом ударило. Такого струсу глузд Жавера не витримав, і він мовчав, як онімів.