Знедолені

Гюго Віктор

Отак він піднявся на третій щабель успіху. Дядечко Мадлен став паном Мадленом, а пан Мадлен перетворився на пана мера.

Але він і далі жив так само скромно. У нього було сиве волосся, серйозні очі, смаглий, як у простого робітника, колір шкіри, завжди замислене обличчя. Він носив крислатого капелюха і довгий редингот [10] із грубого сукна, застебнутий аж до підборіддя. Він виконував свої обов’язки мера, але жив самотою і мало з ким розмовляв. Улюбленою його розвагою було прогулюватись у полях, їв він завжди на самоті, почитуючи книжку. У нього була невеличка, проте добірна

бібліотека. Він любив книжки, адже це друзі спокійні й незрадливі. Коли з багатством у нього з’явилося й дозвілля, він користався з нього, щоб удосконалювати свій дух. У Монтреї- Приморському помічали, що мова його з кожним роком ставала вишуканішою і м’якшою.

10

Редингот – схожа на сурдут куртка з довгими полами.

Йдучи на прогулянку, він брав іноді рушницю, проте застосовував її рідко. Коли це випадково траплялося, постріл його був завжди несхибний. Але ніколи не вбив він невинного звіра. Ніколи не стріляв у малих пташок.

Він був уже немолодий, але про його силу розповідали легенди. Він допомагав кожному, хто потребував допомоги: підводив коня, виштовхував із багнюки застряглий віз, спиняв за роги бугая, що вирвався на волю. Виходячи з дому, він завжди мав повні кишені дрібняків, повертався завжди з порожніми. Коли він заходив у якесь село, обшарпані хлопчаки оточували його, наче рій мух, Мабуть, він жив колись на селі, бо знав багато корисних секретів, якими щедро ділився з селянами. Він навчив їх знищувати хлібну міль, порадивши обприскувати комори й заливати шпарини в підлозі розчином звичайної солі, навчив, як боротися з довгоносиком і бур’янами, що глушать овес, жито й пшеницю, як оберігати кролятник від пацюків.

Діти любили його й за те, що він умів виготовляти прегарні штучки із соломи та шкаралупи кокосових горіхів, Коли він бачив, що двері церкви обтягнуті чорним крепом, він неодмінно туди заходив; здавалося, кожен похорон невтримно вабив його до себе. Чуже горе хвилювало його, і він приєднувався до гурту засмучених родичів та друзів небіжчика. Він замислено дослухався до поховальних псалмів, що сумно лунали на краю повитої мороком безодні, яка називається смертю, і думки його поривалися до таємниць нескінченності.

Він любив робити добро потай – ніби творив щось лихе. Потай проникав увечері в дім, нечутно підіймався сходами. Який-небудь бідолаха, повертаючись на своє горище, знаходив двері відчиненими, іноді навіть виламаними! Сердега весь холонув: це, певно, злодій побував у його норі! Він заходив до помешкання і бачив на стільці полишену кимось золоту монету. «Злодієм», який проник у дім, виявлявся дядечко Мадлен.

Він був привітний і сумний. Люди казали: «Ось багатій, а зовсім не гордий. Ось щасливець, а завжди невдоволений».

Дехто запевняв, ніби навколо нього існує якась таємниця; мовляв, його кімната – то справжня оселя відлюдника з пісковим годинником і черепом та кістьми. Якось кілька молодих жінок, елегантних і лукавих, прийшли до нього й попросили: «Пане мер, покажіть нам у свою оселю. Кажуть, ніби то справжня печера». Він усміхнувся й повів їх до тієї «печери». То була звичайна собі кімната, обставлена простими меблями і обклеєна дешевими шпалерами. Крім двох старовинних срібних свічників на каміні, дами більш нічого цікавого там не помітили.

Шепотілися також про «величезну суму», яку він тримав у банку Лаффіта з тією

умовою, що міг узяти її будь-якої хвилини; казали, ніби пан Мадлен може одного ранку з’явитися до Лаффіта, підписати квитанцію і через десять хвилин забрати свої два-три мільйони з собою. Насправді ті «два-три мільйони», як ми вже згадували, обмежувалися сумою в шістсот тридцять чи шістсот сорок тисяч франків.

На початку 1821 року газети повідомили про смерть пана Мірієля, діньського єпископа, прозваного «монсеньйор Б’єнвеню», що впокоївся смертю праведника у віці вісімдесяти чотирьох років.

У газетах не згадувалося про те, що за кілька років перед смертю єпископ осліп і жив щасливий у своїй сліпоті, бо його сестра була поруч із ним.

Повідомлення про смерть єпископа Діньського передрукувала й місцева газета, що виходила в Монтреї-Приморському. Наступного дня Мадлен з’явився на люди в усьому чорному, з креповою стрічкою на капелюсі.

В місті помітили цю жалобу, й почалися здогади. Це ніби проливало якесь світло на походження пана Мадлена. Певно, він доводився якимсь родичем небіжчикові. Таке припущення навіть підняло престиж мера в очах обраного товариства Монтрея-Приморського, і якось одна шанована літня дама наважилася спитати в нього:

– Пане мер, ви, мабуть, родич покійного єпископа Діньського?

– Ні, добродійко, – відповів він.

– Але ж ви носите по ньому жалобу, – наполягала дама.

– В юності я служив лакеєм у їхньому домі.

Було помічено ще одне. Щоразу, як у місті з’являвся малий савояр, – а вони наймалися тут сажотрусами, – пан мер підкликав хлопця до себе, запитував, як його звуть, і давав йому грошей. Малі савояри розповідали про це один одному, і в Монтреї-Приморському їх побувало досить багато.

3. Слабкі сполохи на обрії

З плином часу недоброзичливців ставало усе менше. Спершу проти Мадлена зродилося те загальне почуття неприязні, яке завжди виникає проти скоробагатьків: почалося з наклепів і обмов, потім були дошкульні вирази, потім глузи, а потім усе розвіялось. Пошана стала щирою, одностайною, і, починаючи десь від 1821 року, слова «пан мер» вимовлялися в Монтреї-Приморському майже з тим самим виразом, з яким 1815 року вимовляли в Діні слова «монсеньйор єпископ». Люди їхали за десять льє, щоб порадитися з паном Мадленом. Він залагоджував сварки, мирив позовників і давніх ворогів. Через шість-сім років після його появи не було в окрузі такого куточка, де люди не шанували б і не любили пана Мадлена.

В усьому місті й у всьому краї один тільки чоловік не піддався цьому загальному почуттю й анітрохи не зворушувався, хоч би які добрі діла творив Мадлен. Здавалося, того чоловіка постійно тривожив якийсь сильний, майже звіриний, інстинкт. Той самий інстинкт, яким наділені декотрі люди, і який у невідомий нікому спосіб таємно попереджає людину-пса, що десь близько ходить людина-кіт, а людину-лиса застерігає про появу людини-лева.

Не раз, коли Мадлен ішов вулицею, – спокійний, доброзичливий, оточений загальною приязню, – один високий чоловік у рединготі сталево-сірого кольору і в капелюсі з низько опущеними крисами, озброєний товстою палицею, рвучко обертався й проводжав мера поглядом, аж поки той зникав за рогом; склавши руки на грудях, він хитав головою і закопилював губу, кривлячи промовисту гримасу, яку можна було б перекласти словами: «І хто він такий, цей чоловік? Нема сумніву, я вже його десь бачив. Мені він, у всякому разі, баки не заб’є».