Знедолені
Шрифт:
Коли Жавер вийшов, пан Мадлен обернувся до неї і сказав, говорячи ніби через силу, як стриманий чоловік, що не хоче дати волю сльозам.
– Я вірю, що ви розповіли правду. Я нічого не знав про те, що вас звільнили з роботи. Чому ви не звернулися тоді просто до мене? А зараз зробимо так: я заплачу ваші борги, і ви скоро побачите свою дитину. Ви житимете з нею тут або в Парижі. Я беру під свою опіку вашу дитину й вас. Я даватиму вам стільки грошей, скільки знадобиться. Ставши щасливою, ви знову станете
Це було більше, ніж Фантіна могла витримати. Взяти до себе Козетту! Покінчити зі своїм ганебним життям! Яке блаженство! Вона розгублено дивилась на чоловіка, який говорив до неї, і не могла спромогтися на відповідь – тільки схлипувала. Ноги в сердешної жінки підігнулись, вона впала навколішки перед Мадленом і, перш ніж той устиг перешкодити їй, припала устами до його руки.
Потім Фантіна знепритомніла.
Книга п’ята
Жавер
1. Довгоочікуваний спочинок
Мадлен звелів перенести Фантіну до своєї лікарні, довіривши хвору сестрам. Вона металася в гарячці, а вночі марила вголос, поки нарешті заснула.
Близько полудня Фантіна прокинулася, відсунула запону й побачила біля свого ліжка пана Мадлена. Його сповнений жаллю погляд був спрямований на розп’яття, яке висіло на стіні.
За цей час пан Мадлен цілком перемінився в уяві Фантіни. Їй здалося, що він промениться сяйвом. Вона довго дивилась на нього, не зважуючись заговорити, нарешті боязко озвалася:
– Що ви тут робите?
Мадлен прийшов сюди ще годину тому й чекав, поки Фантіна прокинеться. Він узяв її за руку, помацав пульс.
– Як ви себе почуваєте? – запитав він.
– Добре, – відповіла вона. – Я поспала, й мені краще.
Мадлен усю ніч і весь ранок наводив довідки, й тепер він знав історію Фантіни в усіх її сумних подробицях.
– Ви багато страждали, бідолашна мати, – сказав він. – Але не нарікайте на свою долю. Віднині для вас почнеться зовсім інше життя. Не можна стати янголом, не пройшовши крізь пекло.
Він глибоко зітхнув. Фантіна всміхнулася йому чарівною усмішкою, яка не здалася гіршою від того, що їй бракувало двох зубів.
Тієї самої ночі Жавер написав листа і вранці власноручно опустив його в поштову скриньку. Лист був адресований у Париж: «Панові Шабуйє, секретарю префекта поліції». Поштмейстерша і кілька інших службовців, які бачили листа й упізнали Жаверів почерк, вирішили, що то прохання відставки – бо ж про випадок у поліційному відділку вже знало усе місто.
Мадлен негайно написав Тенардьє. Фантіна заборгувала їм сто двадцять франків. Він надіслав триста і попросив негайно привезти дитину в Монтрей-Приморський,
Тенардьє був приголомшений.
– Ну й чортівня! – сказав він жінці. – Не можна випускати дитину з рук. Побачиш, як цей жайворонок перетвориться для нас на дійну корову. Певно, якийсь бовдур уклепався в матір.
У відповідь він надіслав добре продуманий рахунок на п’ятсот франків із лишком. Там були два найсправжнісінькі рахунки, один від лікаря, другий – від аптекаря, які лікували Епоніну й Азельму, коли ті довго хворіли. Козетта, як ми вже згадували, хворою не була. Отже, лишалось тільки підмінити імена. Внизу Тенардьє зазначив: «Отримано по рахунку триста франків».
Мадлен негайно послав іще триста франків і написав: «Якомога скоріше привозьте Козетту».
– Христе-Боже! – сказав Тенардьє. – Дитину відпускати не слід.
А тим часом Фантіна не одужувала. Вона й далі лежала в лікарні.
Спочатку сестри з відразою поставилися до «дівки, яку їм доручили доглядати». Та вже через кілька днів Фантіна їх обеззброїла. Вона розмовляла з лагідним смиренням, а її материнські почуття зворушили б хоч кого. Одного дня сестри почули, як вона в гарячковому маренні говорила:
– Я була грішницею, та Господь простить мене. Адже я грішила тільки заради своєї дівчинки. Я відчую на собі благословення Боже, коли Козетта буде зі мною. Вона янгол, мої любі сестри. У цьому віці крильця ще не відпадають.
Пан Мадлен заходив провідати її двічі на день, і щоразу вона запитувала:
– Скоро я побачу свою Козетту?
– Може, й завтра, – відповідав він. – Її ось-ось привезуть.
Бліде обличчя матері променилося радістю.
– О, яка я буду щаслива! – казала вона.
Фантіна все не одужувала. Навпаки, її стан погіршувався з тижня на тиждень. Ота грудка снігу, вкинута між голі лопатки, різко прискорила розвиток хвороби, яка жевріла в ній уже кілька років.
Якось лікар вислухав Фантіну й похитав головою.
– Ну що? – запитав Мадлен.
– У неї, здається, є дитина, яку вона хоче бачити? – і собі запитав лікар.
– Так.
– Тоді покваптеся її привезти.
Мадлен здригнувся.
– Що сказав лікар? – спитала в нього Фантіна.
Мадлен присилував себе всміхнутися.
– Він сказав, щоб скоріше привезли вашу дитину. Що це поверне вам здоров’я.
– О, це правда! І чому ті Тенардьє досі не привезли моєї дівчинки? Хоч би скоріше вона приїхала! Тоді нарешті я буду щаслива!
Тенардьє тим часом «не відпускав дитини» і вигадував для цього сотні причин. То Козетта не зовсім здорова, щоб їхати взимку, то сам він надто заклопотаний, і таке інше, і таке інше.
– Я пошлю когось по Козетту, – сказав Мадлен. – А як треба буде, поїду сам.