В океані

Панов Микола Миколайович

Сам мічман розташувався на кормовому сидінні з навітряного борту, не зводив очей з паруса, лише мигцем поглядаючи на стрімкі скелі, що наближалися.

Весь острівець Скумкам здавався лише основою маячної башти, що круто здіймалася вгору. Складений із великих, грубо обтесаних плит парапет хвилелома, що оточував маяк, підносився майже від самої води.

Небо потемніло знову. Почав дрібно накрапати рідкий дощ, лягаючи бульбашками на гладіні водних укосів. «Бульби від дощику на воді, значить не кінець негоді», згадав мічман старовинну прикмету.

Острівець

наближався. Берегові камені блищали, як поліровані. Вітер доносив йодистий запах водоростей. У височині сяяли рідким золотом, кидали в далечінь прямі потоки світла відбивні стекла працюючого маяка.

Шлюпка йшла до берега під кутом. Там, де злітали біля каменів пінні сплески, відкривалися в глибині маленької бухти палі дощаного причалу. Вже було видно нерівні кам'яні східці, що вели до башти маяка.

Над причалом, на верхньому горизонті скелі, з'явився малюсінький силует людини.

— На фалах! — скомандував мічман, налягаючи на руль.

Шлюпка повернула прямо до причалу.

— Парус геть!

Біле крило опало. Гребці згортали шкоти, парусину, прибирали рангоут. Боцман змінив прямий румпель на зігнутий, підняв кормовий прапор.

— Кочети вставити! Весла розібрати!

— Коли б нас, товаришу мічман, об каміння не гепнуло, — оглянувшись, сказав мимоволі Жуков.

Камені чорніли несподівано близько, здалося — вже чути, як буркоче між ними пухирчаста вода.

— А ви робіть своє діло, і все буде гаразд, — сказав Агєєв крізь зуби. Вони вже ввійшли в бухту. Хвилі одразу стали кидати менше.

— Суши весла!

Вода капала з вузьких лопатей, причал підходив усе ближче.

— Шабаш!

Весла, як одно, лягли вздовж бортів шлюпки. Жуков став на ноги з довгим відпорним гаком у руках.

— Тут пристаємо! — сказав Агєєв. — Зійти тут зможете? — спитав він лоцмана по-норвезьки.

Олсен кивнув. Мічман ухопився за іржаве причальне кільце, в той час як Жуков вправно діяв відпорним гаком. Було чути, як із шипінням і плескотом терлась об каміння вода. Зграя гагар знялася з дальніх скель, сповнюючи все навколо різким, тривожним криком.

Маяк був прикритий з моря диким нагромадженням скель. Між цими скелями виднілася стежка, що вилася вгору. З-за повороту вийшло кілька чоловік, нерухомо стали на стежці і мовчки дивилися на шлюпку.

Це були високі худорляві чоловіки, літні й молоді, одягнені в шкіряні потерті безрукавки і в червоні светри домашньої роботи. «З усього видно — норвезькі рибалки», подумав Агєєв.

Олсен вистрибнув на дощаний слизький настил.

— Тут, у шлюпці, чекатимемо вас, — сказав мічман.

— Мангетак!

Олсен хвилювався все більше. Швидко пішов крутою стежкою до рибалок, які чекали нагорі.

З криками ширяли над острівцем потривожені птахи. Дивне, непривітне враження справляла вишка мовчазного маяка, що дивився з-за скель своєю заскленою вершиною…

Старшина

Костиков у шерстяному светрі і стьобаних ватяних штанах сидів біля докової башти на бухті білого троса, дихав часто й глибоко. Він тільки що вийшов з-під води. Його ще мокрий скафандр розкинув зеленуваті резинові руки на палубі, янтарножовтій від іржі та білої морської солі. Скафандр був схожий на людину, яка, стомившись до краю, лягла навзнак.

Біля борту працювала помпа. Од помпи відходили за борт шланг і сигнальний кінець.

Пушков, насунувши на біляву голову навушники телефону, не зводив очей з хвиль, що били в понтон. Зараз під водою працював Коркін.

Один за одним пірнали водолази в океанську глибінь, обслідуючи пошкодження доку.

— Ну як, старшина? — спитав Сливін Костикова.

— Пробоїна невелика, товаришу капітан першого рангу. Заміряв її, зараз Коркін, уточнює замір.

Він устав, підійшов до кормового^ зрізу.

— Течія тут дуже сильна. А коли спливеш на поверхню, хвилями об борт б'є… Час би Коркіну виходити.

— А ось він і виходить, — сказав Пушков, вдивляючись за борт. З'являючись з хвилястих зеленуваточорних глибин, за бортом білів безперервний струмінь пухирів. Замерехтіли в глибині круглі відблиски міді. Людина в скафандрі, мов чудернацька головата риба, виринула на поверхню, працюючи плавцями рук.

Здавалося, хвиля, ударить її об залізну стінку, але вона спритно вхопилася за східець скоб-трапа, піднімалася з води, важко підтягуючи ноги в свинцевих, окутих міддю калошах.

Відгвинтили величезну кулю мідного окатого шолома. Чорноволоса голова Коркіна з'явилася над круглим резиновим коміром. Коркін жадібно дихав, ковтаючи вологий вітер.

— Усе точно, як заміряв старшина, — сказав, переводячи подих, Коркін. — Пошкоджень немає, крім пошкодження в підбаштовому відсіку другого понтона.

— Значить, дозволите заводити пластир? — спитав Костиков.

— Приступайте, — сказав Сливін.

Легким, майже юнацьким кроком командир експедиції збіг по крутих прольотах трапів, що з'єднують стапель-палубу з верхом башти. Трохи задихаючись, Андросов ішов слідом за ним.

У дощаній рубці чергового офіцера чекав біля апарата радист.

— Викличте капітана «Прончищева», — наказав Сливін.

Андросов зупинився біля прапора, що майорів на штоці. Глянув на обриси криголама, на «Пінгвін», ще не з'єднаний тросами з «Прончищевим»… Почав вдивлятися в лінію берегових скель.

Смуга прибою здіймалася біля підніжжя скель острова Скумкам. Башта маяка здавалася нерухомим гребенем хвилі, що знялася в повітря… Не було видно ні шлюпки, ні будь-яких ознак життя на острівці. Але ось від берегових складок щось рушило, почало віддалятись од лінії прибою. Шлюпка поверталася на док.