В океані
Шрифт:
До кабінету ввійшла дівчина в світлому костюмі, нерішуче зупинилася біля дверей.
Вона була вище середнього зросту, тоненька, майже худорлява, з обвітреним юним, чорнооким обличчям. Лейтенант подумав, що такому обличчю повинна бути властива щира, добра усмішка. Але тепер це обличчя було напруженим і блідим, брови зведені, наче дівчина силкувалася розв'язати якесь складне питання. Машинальним рухом вона поправила хвилясте волосся, що вибилося з-під берета.
— Сідайте, — сказав лейтенант Савельєв. Дівчина пройшла до письмового столу, сіла на стілець збоку,
— Ракитіна Тетяна Петрівна? Служите на криголамі «Прончищев»?
Вона мовчки кивнула. Лейтенант бачив — їй важко говорити від хвилювання.
— Що хочете повідомити нам, Тетяно Петрівно?
— Я хочу… Я повинна повідомити про вбивство… — підвівшись із стільця, зберігаючи на обличчі той самий здивовано-запитальний вираз, сказала Ракитіна ледве чутно.
Ледь зибилась, переливалася, зникаючи в темряві, чорна гладінь рейду, тут і там осяяна вогнями суден, що стояли на якорях і біля стінок. Зверху, з докової башти, було видно безлюдну стапель-палубу, всю перетяту важкими закрутами приготовлених до буксировки тросів і якір-ланцюгів. Ліворуч блищало біле світло на палубі криголама, золотилися два-три освітлених ілюмінатори на темній скулі борту.
Жуков стояв на доковій башті, дивився в бік міста, що мерехтіло вдалині неяскравими крапками вогнів. Вогнів ставало все менше, міські будинки засинали.
Летіли з темряви сріблясті звуки склянок з військового корабля, що стояв десь у порту. Друга година ночі. Завтра рано вставати. Проте Жуков не міг заплющити очей. Вийшов із кубрика в самому тільнику, заправленому в штани, нудьгуючи дивився у вологу темряву.
Почулися приглушені кроки по металу. Хтось піднімався по трапу на башту. Замаячила в темряві висока постать. Головний боцман Агєєв підійшов до Жукова, мовчки став рядом.
— Не спите, товаришу мічман? — спитав Жуков.
— А ти чого не спиш? — обізвався Агєєв. — Завтра побудку рано зіграють.
— Нібито відклали похід?
— Про те начальство знає… — Сергій Микитович помовчав. — Усе про неї думаєш? — спитав незвично сумно й м'яко.
— Все про неї… На серці так тяжко, неспокійно. — Він вдивлявся в обличчя мічмана, що стояв поряд. Захотілося відверто, по-дружньому вилити перед ним душу. — Що ж це виходить, Сергію Микитовичу? Невже справді вона вбила?
— Це слідство розбере. Тільки, здається мені, плутає вона щось, неправду говорить.
Жуков з усіх сил вслухався в його слова.
— А все-таки любить вона мене! Пам'ятаєте, як стрепенулась, коли ви про трибунал сказали? Я навіть подумав — чи не для того провину на себе взяла, щоб з мене обвинувачення зняти?
— Прислів'я таке є: «З брехнею світ пройдеш, та назад не повернешся», — сказав Агєєв. — Темна, нехороша виходить справа.
— От мучуся, міркую — дивний випадок з цим бандитом, який до неї в кімнату потрапив, — знову глухо почав говорити Жуков. — А що у неї любов була до мене одного — це точно.
— Віриш їй, значить, сильно?
— Я ревнивий, на самій вірі прожити не можу…
— Чого ж вона майорові не сказала, що родичі в неї тут є? — з раптовою цікавістю повернувся до нього Агєєв.
— Мабуть, розмова до цього не дійшла.
— Як це не дійшла? Лейтенант при нас її прямо запитав… Пам'ятаєш, відповіла: «Ніяких у мене тут родичів немає».
— Я не чув, — голос у Жукова змінився.
— Багато чого ти, мабуть, не чуєш, не помічаєш. Коли про ключ розмова зайшла… згадай.
— Не пам'ятаю я! — з болем у голосі сказав Жуков. — Тоді… — Боцман бачив крізь темряву, як стислися на поручнях його пальці. — Мені знову піти, з'ясувати треба… Якщо неправду сказала мені… — і він майже побіг до трапа, що вів униз, туди, де ще світився в темряві ілюмінатор каюти, зайнятої на криголамі начальником експедиції Сливіним.
Майор Людов сидів у своєму кабінеті, зосереджено вчитувався в рядки медичного висновку, в сторінки технічного огляду літака, що розбився. Повільно перегортав підшивку в картонній папці.
«Акт про загибель у польоті льотчика-випробувача Борисова В. А.» — було написано на заголовному аркуші підшивки.
Портрет Борисова — просте, чесне, мужнє обличчя… Кілька місяців тому сталася ця катастрофа.
Думали — зіпсувалися механізми на великій висоті, в конструкції якийсь дефект… Було припущення — через несподівану слабість серця льотчик знепритомнів у кабіні… Так, не розгляділи, не змогли відвернути хід ворога…
Людов закрив папку, пройшовся по кабінету, глянув у вікно. Дорога в порт у цей пізній нічний час була безлюдна, біле світло ліхтарів тремтіло над плитами тротуару.
— Приведіть Шубіну, — сказав майор…
Шубіна ввійшла. На її старанно припудреному і підмальованому обличчі був упертий, майже визивний вираз. Мовчки сіла зліва од письмового столу, за маленький столик, навпроти лейтенанта Савельєва. Приклала до очей носову хусточку.
— Не збагну — чого вам од мене треба? Не хотіла я його вбивати, ніж мені під руки потрапив.
Савельєв намагався дивитися байдуже.
— Ви продовжуєте твердити, що не знали раніше вбитого?
— І тепер його не знаю…
Вона спробувала кокетливо посміхнутися Савельєву. Лейтенант втупив очі в протокол.
— І як це я з ним справилась, сама не збагну…
— Після того як він упав, ви дзеркало із стіни не знімали?
— Дзеркало? — вона явно здивувалася. — Навіщо б мені було знімати його.
— А може, все-таки згадаєте, хто був убитий? — Лейтенант швидко глянув на неї. — Не був він ким-небудь… ну, із залицяльників ваших?