В океані
Шрифт:
Від димових шашок, що горіли, пливли густі клуби задушливого чаду. Крізь чад і полум'я палаючого клоччя матроси тягли дошки, упорні бруси, рідке скло, розгортали на палубі пластир. Водолази Костиков і Коркін першими спустилися в понтони…
Ця ніч була неспокійною не тільки на рейді.
Перед світанком на горизонті, з боку відкритого моря, злітали в небо сизі прожекторні промені, світлові леза прорізували забитий хмарами край неба.
Вранці сигнальники з есмінця, що повернувся з учбового походу, змінившись із вахти і вийшовши для
У прибережній смузі, на траверсі нового міста Електрогорська, вони помітили рибальський бот, міцно взятий у світлову вилку прожекторних променів.
Дивно було те, що широкий парус суденця, на мить забілівши в прожекторному світлі, раптом згорнувся, зник — і мотобот з надзвичайною швидкістю, різко лавіруючи, почав вириватись із світла, яке мчало за ним.
Він круто йшов у море, за лінію наших територіальних вод, і навперейми йому промчали мимо есмінця два, прикордонні катери. Катери, доганяючи мотобот, не зводили з нього своїх сліпучих, прожекторних очей.
— Певно, контрабандиста впіймали, — сказав сигнальник, закінчивши розповідь.
— А може, втік? — висловив сумнів один із слухачів.
— Від наших прикордонників спробуй втечи!.. А що це у вас за вибух такий був?
Але матрос із криголама, якого запитали про це, промовчав, закурюючи цигарку, і сигнальник з есмінця не повторив запитання.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
ПОЧАТОК ПОХОДУ
На світанку забили найгучніші дзвони. Моряки схоплювалися з койок. Вузький і довгий кубрик, легке похитування під ногами, на підволоці — захищені залізними сітками яскраві лампи…
Міцний сон часом позбавляє орієнтації, переносить у минулі дні, що опалили душу.
Наліт ворожої авіації? Атака підводного човна?
Ні, це не бойова тривога. Це аврал. Дзвінки: довгий — короткий, довгий — короткий… Аврал.
Усередині башти плавучого доку, в кубриках, що пахли теплим металом і свіжою фарбою, люди натягували чоботи й одяг, зривали з вішалок кашкети. Вистрибували по трапах на верхню палубу, в тьмяне й мокре півсвітло ранку, що зайнялося над шквалистим морем.
І боцман Агєєв, одягтись швидше за всіх у каюті старої баржі, випередивши водолазів, ковзнув по шторм-трапу, що звисав з усіяного зафарбованими вм'ятинами борту. Стрибнув на палубу доку.
Док рухався у відкритому морі. Дув поривами настійливий вітер. Холодний дощ падав не прямовисно, а летів просто в очі, паралельно до пінявих безмежних хвиль. Увечері море було ніжнозеленим, гладеньким, як шліфований малахіт, а зараз, куди не кинеш погляд, розстелялися хребти сірих, закипаючих піною хвиль.
На верху докової
— З-за чого шум? — спитав молодий лейтенант Степанов, який щойно вискочив з тамбура. Він був тільки в кітелі, мружився під дощем, що бив в обличчя.
— Входимо в Зундську протоку! — сказав вахтовий офіцер. Вітер хлопав довгими полами його резинового плаща. Вода стікала по насунутому на обличчя капюшону.
Капюшон напнувся під вітром, вітер шарпнув його і зірвав з голови. Вахтовий офіцер став спиною до вітру.
— Ви б краще шинель наділи, товаришу лейтенант! — сказав вахтовий офіцер. — Прийнято семафор командира експедиції: «Троси вибирати, на сто метрів підтягнутися до криголама».
Лейтенант зник у тамбурі.
Знову робота з тросами! Тільки вчора, вийшовши з огородженої частини каналу, витравили буксир з доку на «Прончищев» близько трьохсот метрів, щоб іти відкритим морем. Тепер, заходячи у вузькості Зунду, при поганій видимості, з шквалистими дощами, знову вкорочують троси… Щоб не збити навігаційної загороди, не зіткнутися з зустрічними суднами… А потім, при виході на простір Каттегату, знову травити буксири… Величезна робота! Одягши шинель, лейтенант вибіг назовні.
Вахтовий офіцер перехилився з мегафоном у руках через поручні підвісного мосту.
— Мічмане, швидше людей на шпилі! Вибирати буксири!
В руках Агєєва теж був мегафон. Серед укладених вісімками тросів і велетенських якірних ланцюгів квапливо рухалися матроси. Збігали вниз і піднімалися по дзвінких суглобистих трапах, наче пожежними драбинами багатоповерхового будинку.
Вгорі завищали електрошпилі. Ніби оживаючи під ударами вітру й дощу, сріблясті троси заворушилися, поповзли по палубі, витягаючись і скорочуючись.
Молодий матрос Щербаков з побоюванням ухопився за слизьку, неподатливу сталь. Головний боцман попереджав не раз: кожний трос — завдовжки в сотні метрів, а один його метр важить дванадцять кілограмів. Не закріпиш навколо кнехта стальний канат, вибираючи його з води, не накладеш вчасно стопор, — і трос під власною вагою може рвонутися назад у море, хльоснути по ногах, перебити кістки. Ковзаючи за борт з величезною швидкістю, він може потягти роззяву за собою в море.
— Рукавиці ваші де? — почув Щербаков оклик Агєєва.
Він випростався. Ось чому так незручно рукам. Поспішаючи на палубу по авральних дзвінках, зовсім забув про рукавиці.
— Мерщій наверх! Надіти рукавиці! — скомандував головний боцман.
Коли Щербаков повернувся, уже всі моряки боцманської команди вибирали троси.
— Ану, матроси! — кричав Агєєв, і голос його не губився у виску шпилів та гуркоті металу. — Раз-два, взяли! Веселіше, хлопчики!
Хлопчики! В устах головного боцмана це звучало не образливо, а завзято — підбадьорливо. Але ще більше підбадьорював вигляд самого мічмана, який працював на чолі однієї з груп.