Unknown
Шрифт:
Врешті-решт вона засунула накривку пенала на місце — і тепер тритон належав їй. Трохи подумавши, дівчинка ледь-ледь відсунула накривку, щоб істота мала чим дихати.
На другий день Лаванда у своєму ранці пронесла цю секретну зброю в школу. Тремтіла від хвилювання. Їй хотілось поділитися з Матильдою планом битви. Хотілося розповісти про це всьому класові. Та врешті-решт вона вирішила нікому не казати. Так було ліпше, бо тоді ніхто, навіть під тортурами, не назве її зловмисницею.
Настала обідня перерва. Сьогодні обід складався з ковбасок та вареного горошку, улюбленої Лавандиної
— З тобою все гаразд, Лавандо? — запитала міс Гані зі свого місця за столом.
— Я дуже добре поснідала, — відповіла Лаванда, — і просто не можу їсти.
Відразу ж по обіді вона метнулася на кухню й взяла один із знаменитих глечиків пані Транчбул. Це була велика пузата посудина з синьої глазурованої кераміки. Лаванда наповнила її до половини водою, віднесла разом зі склянкою в клас і поставила на вчительський стіл. Клас ще й досі був порожній. Лаванда блискавично вийняла з ранця пенал і трошки відсунула накривку. Тритон лежав і не ворушився. Дуже обережно дівчинка піднесла пенал до горла глечика, відсунула накривку зовсім і вкинула тритона. Той шубовснув у воду, кілька секунд люто там крутився, а тоді вгамувався. Щоб тритон почувався як удома, Лаванда підкинула йому з пенала рештки ставкових водоростей.
Справу зроблено. Усе готове. Лаванда поклала у вогкий пенал олівці й поставила його на парту. Потім вийшла надвір і приєдналася до інших дітей на майданчику, аж поки задзвонив дзвінок на урок.
Рівно о другій всі були в класі. Міс Гані теж. Вона відзначила, що глечик з водою і склянка стояли на належному місці. Тоді відійшла вглиб класу й сіла там. Усі чекали. І тут у двері ввірвалася велетенська туша директорки у підперезаному балахоні та зелених бриджах і прогупала важкими кроками до стола.
— Добрий день, діти, — гаркнула вона.
— Добрий день, пані Транчбул, — прощебетали діти у відповідь.
Директорка стала перед класом, розставивши ноги, взявши руки в боки й люто зиркаючи на дітей, що перелякано сиділи перед нею за партами.
— Гидко дивитися, — гримнула вона. Поглядала на них з відвертою відразою, ніби побачила щось, залишене серед підлоги песиком. — Справжнє тобі кодло паскудних бородавок.
Усі відчували, що краще мовчати.
— Мені аж ригати хочеться, — вела вона далі, — як подумаю, що цілих шість років доведеться терпіти в моїй школі таку купу сміття. Краще буде повиганяти звідси якомога більше таких, як ви, покидьків, щоб не збожеволіти самій.
Вона витримала паузу й кілька разів фиркнула носом. Це були чудернацькі звуки. Такі можна почути, якщо зайти в стайню, де годують коней.
— Ваші батьки, — провадила вона, — либонь, вважають вас чудовими дітьми. А я вам скажу цілком протилежне — і можете мені повірити. Усім встати!
Усі миттю зірвалися на ноги.
— А тепер виставте перед собою руки. І коли я вас минатиму, повертайте
Пані Транчбул поволі пішла між рядами, оглядаючи долоні. Усе було добре, поки вона не наблизилась до хлопчика в другому ряду.
— Як тебе звати? — гаркнула вона.
— Найджел, — пробелькотів хлопчик.
— Найджел і що?
— Найджел Гікс, — додав хлопчик.
— Найджел Гікс і що? — заревіла Транчбул. Заревіла з такою силою, що ледь не здула малого з парти у вікно.
— Це все, — пробурмотів Найджел. — Хіба що ви хочете знати, як мене по-батькові.
Це був хоробрий хлопчик, і було видно, як він намагається не боятися навислої над ним Горгони.
— Я не хочу знати, як тебе по-батькові, малий пухир! — заревіла Горгона. — Як звати мене?
— Пані Транчбул, — промовив Найджел.
— То так і кажи, коли до мене звертаєшся! Ану спробуймо ще раз. Як тебе звати?
— Найджел Гікс, пані Транчбул, — відповів Найджел.
— Отак краще, — буркнула Транчбул. — Найджеле, руки в тебе брудні! Коли ти востаннє їх мив?
— Зараз подумаю, — замислився Найджел. — Важко точно пригадати. Могло бути вчора, а могло й позавчора.
Тіло й лице в директорки роздулися, ніби її накачали велосипедною помпою.
— Я так і знала! — заревіла вона. — Щойно тебе побачила і вже знала, що ти просто шмат бруду! Твій батько ким працює, асенізатором?
— Він лікар, — відповів Найджел. — Причому дуже добрий. Він каже, що ми й так носимо на собі повно мікробів, тому трохи зайвого бруду нікому не зашкодить.
— Я рада, що мене він не лікує, — скривилася Транчбул. — А ще я хотіла б запитати, що в тебе на сорочці робить варений горошок?
— Це нам давали на обід, пані Транчбул.
— То ти завжди, Найджеле, вимащуєш собі обідом сорочку? Може, й цього тебе навчив твій знаменитий батечко-лікар?
— Варений горошок важко їсти, пані Транчбул. Він постійно падає з виделки.
— Ти просто огидний! — заревіла Транчбул. — Ходячий рознощик бактерій! Не хочу тебе більше бачити! Іди в куток і стань там на одній нозі лицем до стіни!
— Пані Транчбул...
— Не сперечайся зі мною, бо примушу стояти на голові! Роби, що наказано!
Найджел почимчикував у куток.
— І стій там, поки не перевірю твої знання й побачу, чи ти хоч чогось навчився за увесь цей тиждень. І не озирайся, коли зі мною говориш. Відверни свою огидну мармизу до стіни. А тепер скажи по буквах слово «грати».
— Яке саме? — перепитав Найджел. — Те, що «виконувати музичний твір» чи «решітки на в’язничних вікнах»?
Так випало, що це був дуже розумний хлопчик, та ще й мати вдома вчила його читати.
— Те, що на вікнах, дурнику.
Найджел безпомилково сказав це слово через «ґ», що директорку дуже здивувало. Вона думала, що учень ще й букв не знає, і її роздратувала його кмітливість. А тоді Найджел додав, і далі балансуючи на одній нозі лицем до стіни:
— Учора міс Гані навчила нас вимовляти по буквах нове довжелезне слово.