Три мушкетери
Шрифт:
— Здається, так.
— Тож повторімо все спочатку: Бекінгема вбили або тяжко поранили; вашу розмову з кардиналом підслухали четверо мушкетерів; лорда Вінтера попередили про ваш приїзд до Портсмута; Д'Артаньяна й Атоса — до Бастилії; Араміс — коханий пані де Шеврез; Портос — хлюст; пані Бонасьє знайдено; для вас якнайшвидше прислати карету; віддати мого лакея у ваше розпорядження; зобразити вас жертвою кардинала, щоб в абатиси не виникло ніяких підозр; Армантьєр на березі Лісу. Так?
—
— Яку саме?
— Я бачила тут прегарний гай, що, мабуть, прилягає до монастирського саду. Скажіть, що мені дозволено там гуляти. Може, мені доведеться тікати звідси чорним ходом…
— Ви все передбачили.
— А ви забули ще про одне…
— Про що саме?
— Спитати, чи є в мене гроші.
— Слушно кажете. Скільки вам треба?
— Все золото, яке ви маєте з собою.
— Я маю близько п'ятсот пістолів.
— Я маю стільки ж. З такою сумою можна не боятися перешкод; вивертайте ваші кишені.
— Прошу.
— Гаразд! Коли ви рушаєте в дорогу?
— За годину; я тільки нашвидку пообідаю, а тим часом хай пошлють по поштового коня.
— Чудово! Прощавайте, шевальє!
— Прощавайте, графине!
— Засвідчіть моє шанування кардиналові.
— А ви — моє шанування сатані.
Міледі та Рошфор усміхнулись одне до одного й розійшлися в різні боки.
За годину Рошфор уже мчав чвалом назад. Через п'ять годин він проминув Аррас.
Наші читачі вже знають, яким чином Д'Артаньян упізнав його і як ця зустріч, посиливши підозри чотирьох мушкетерів, змусила їх прискорити свою подорож.
XXXIII. Крапля води
Щойно Рошфор попрощався, як пані Бонасьє ввійшла до кімнати. Вона побачила, що міледі радісно всміхається. — Ну, сталось те, чого ви так боялися? — спитала молода жінка. — Сьогодні ввечері або завтра кардинал забере вас звідси?
— Хто вам про це сказав, дитино моя? — й собі спитала міледі.
— Я про це чула від самого гінця.
— Сідайте тут, біля мене, — запропонувала міледі.
— З охотою.
— Заждіть, поки я гляну, чи не підслуховує нас хто-небудь.
— Навіщо ці перестороги?
— Зараз дізнаєтесь.
Міледі підвелася зі стільця, підійшла до дверей, відчинила їх, визирнула в коридор, а потім знову сіла біля пані Бонасьє.
— Отже, він добре зіграв свою роль? — спитала вона.
— Хто — він?
— Той, хто назвався абатисі посланцем кардинала.
— Так він тільки грав роль?
— Авжеж, дитино моя.
— І він не…
— Він, — сказала міледі, стишивши голос, —
— Ваш брат! — вигукнула пані Бонасьє.
— Тільки вам одній звіряю я цю таємницю, дитино моя! Якщо ви скажете це хоч комусь — я загинула, а можливо, і ви також.
— О Боже мій!
— Послухайте, що сталося: мій брат, який поспішав до мене на допомогу, щоб, у разі потреби, силою звільнити мене звідси, зустрів гінця, якого кардинал послав сюди, і поїхав слідом за ним. У безлюдному й віддаленому місці він вихопив шпагу й зажадав, щоб той оддав йому папери, які він везе з собою. Гонець став боронитись, і брат убив його.
— Ах! — здригнулася пані Бонасьє.
— Іншої ради не було, збагніть це! Тоді брат подумав, що краще діяти хитрістю, а не силою. Він узяв папери, приїхав сюди під виглядом кардиналового посланця, і за годину або дві, від імені його високопреосвященства, по мене має прибути карета.
— Розумію: цю карету надішле до вас брат.
— Авжеж. Та це ще не все: лист, якого ви одержали, сподіваючись, що він написаний пані де Шеврез…
— Ну?
— Фальшивий.
— Як так?
— А так, фальшивий: це пастка, влаштована для того, щоб ви не опиралися, коли по вас приїдуть.
— Але ж приїде Д'Артаньян!
— Не треба впадати в оману: Д'Артаньян та його друзі на облозі Ла-Рошелі.
— Звідки ви знаєте?
— Мій брат зустрів посланців кардинала, перевдягнених мушкетерами. Вас викликали б до воріт, ви подумали б, що це друзі, а насправді вас просто викрали б і відвезли назад до Парижа.
— О Боже! В мене голова йде обертом від цього хаосу злочинів. Коли так триватиме й далі, — мовила пані Бонасьє, підносячи руку до чола, — я збожеволію!
— Стривайте…
— Що таке?
— Я чую цокіт копит. Це скаче мій брат; я хочу ще раз попрощатися з ним. Підійдіть сюди.
Міледі відчинила вікно й жестом покликала пані Бонасьє. Молода жінка підійшла до неї. Рошфор пустив коня вчвал.
— Прощавай, брате! — вигукнула міледі.
Вершник глянув угору, помітив молодих жінок і привітно махнув міледі рукою.
— Славний Жорж! — сказала вона, зачиняючи вікно й надаючи своєму обличчю ніжного та замріяного виразу.
Вона знову сіла на стілець і вдала, що поринула в глибокі роздуми.
— Люба добродійко, — мовила пані Бонасьє, — пробачте, що я відволікаю вас од ваших дум! Але що ви мені порадите робити? Боже мій! Ви краще за мене знаєте життя, тож говоріть, я слухаю вас.
— Перш за все, — сказала міледі, — я можу й помилитись. Не виключено, що Д'Артаньян та його друзі таки приїдуть вам на допомогу.
— О! Це була б занадто велика радість! — вигукнула пані Бонасьє. — Таке щастя не для мене!