Три мушкетери
Шрифт:
За кілька хвилин знадвору долинув відчайдушний стукіт у ворота.
Пані Бонасьє чекала, що міледі вернеться по неї, але та не з'явилася.
Певно, від страху, чоло молодої жінки вкрилося холодним потом.
Нарешті заґратовані ворота з грюкотом відчинилися, і на сходах загриміли чоботи та задзвеніли остроги. Збуджені голоси лунали ближче та ближче, і їй здалося, ніби вона почула своє ім'я.
Впізнавши голос Д'Артаньяна, молода жінка кинулась до дверей.
— Д'Артаньяне! Д'Артаньяне! — закричала вона. —
— Констанціє! Констанціє! — відповів юнак. — Де ви? Боже мій! У ту ж мить двері розчахнулися. Кілька чоловік вбігли до кімнати. Пані Бонасьє безсило впала в крісло.
Д'Артаньян кинув пістолет, з дула якого ще струмив дим, і став на коліна перед коханою. Атос заткнув свій пістолет за пояс. Портос та Араміс, які ввійшли до кімнати зі шпагами в руках, вклали їх у піхви.
— О Д'Артаньяне! Мій коханий Д'Артаньяне! Нарешті ти приїхав, ти не обманув мене! Це ти! — Так, так, Констанціє! Ми знову разом!
— О! Як вонане переконувала, що ти не приїдеш, я все-таки сподівалася; я не схотіла тікати. О, як добре я вчинила, яка я щаслива!
При слові «вона» Атос, що сів був у крісло, рвучко підвівся.
— Вона?Хто вона?— спитав Д'Артаньян.
— Моя приятелька, та сама, яка з приязні до мене хотіла сховати мене від переслідувачів; та сама, яка, вирішивши, що ви — гвардійці кардинала, щойно втекла звідси.
— Ваша приятелька? — вигукнув Д'Артаньян, обличчя якого стало білішим за покривало його коханої. — Про яку приятельку ви кажете?
— Про ту, чия карета стояла біля воріт; про жінку, яка називала себе вашим щирим другом, Д'Артаньяне; про жінку, якій ви все розповіли.
— Її ім'я, її ім'я! — допитувався Д'Артаньян. — Боже мій! Невже ви його не знаєте?
— Аякже; її ім'я називали при мені; стривайте… як дивно… Ах, Боже мій! Мені паморочиться голова, я нічого не бачу.
— До мене, друзі, до мене! — вигукнув Д'Артаньян. — У неї холонуть руки, їй млосно… Боже мій! Вона непритомніє!
Портос став щосили гукати на допомогу, Араміс кинувся до столу — налити склянку води. Та враз він зупинився, побачивши Атоса — такий у нього був страшний вигляд. Застиглими від жаху очима Атос дивився на одну з чарок і, здавалось, мучився страхітливою підозрою.
— Ні! — шепотів він. — Ні, це неможливо! Бог не попустить такого злочину.
— Води, води! — вигукнув Д'Артаньян. — Води!
— О нещасна, бідолашна жінка! — захриплим голосом повторював Атос.
Тут пані Бонасьє розплющила очі.
— Вона опритомніла! — вигукнув Д'Артаньян. — О Боже, Боже! Дякую тобі!
— Пані, — мовив Атос, — пані, заради неба, скажіть, чия це порожня чарка?
— Моя, пане… — відповіла молода жінка кволим голосом.
— Хто вам налив у неї вино?
— Вона.
—
Четверо друзів не могли стримати розпачливого зойку, але голос Атоса пролунав гучніше від інших.
Обличчя пані Бонасьє стало бліде, як крейда; гострий біль підкосив її, і вона, задихаючись, упала на руки Портоса й Араміса.
Д'Артаньян з невимовною тривогою схопив Атоса за руку.
— Невже? — вигукнув він. — Невже ти припускаєш… І він заридав.
— Я припускаю все, — відповів Атос, до крові закусивши губу, щоб стримати стогін.
— Д'Артаньяне, Д'Артаньяне! — покликала пані Бонасьє. — Де ти? Не покидай мене, бачиш — я помираю.
Д'Артаньян, який судорожно стискав руку Атоса, випустив її й кинувся до пані Бонасьє.
Її гарне обличчя перекривилося від болю, осклянілі очі дивилися в безвість; судомний дрож пойняв усе її тіло, чоло зросив рясний піт.
— Заради неба! Біжіть, знайдіть кого-небудь; Портосе, Арамісе, кличте на допомогу!
— Марно, — сказав Атос, — марно: від отрути, яку підмішує вона, немає порятунку.
— О, допоможіть, врятуйте! — прошепотіла пані Бонасьє. — Врятуйте мене!
Зібравши останні сили, вона взяла обома руками голову юнака, глянула на нього так, ніби вклала в цей погляд усю свою душу, і, ридаючи, притислась губами до його губів.
— Констанціє! Констанціє! — вигукнув Д'Артаньян. Зітхання злетіло з уст пані Бонасьє і торкнулося уст Д'Артаньяна; з цим зітханням відлетіла на небо її чиста й любляча душа.
Юнак застогнав і впав біля своєї коханої, як і вона, блідий та холодний.
Портос заплакав, Араміс здійняв руки до неба, Атос перехрестився.
В цю мить на порозі став незнайомець, майже такий само блідий, як і всі, хто був у кімнаті. Він оглядівся навколо. Побачивши мертву пані Бонасьє та непритомного Д'Артаньяна, незнайомець закляк на місці.
Його появи наче ніхто не помітив; усі стояли в німому заціпенінні, вражені наглою смертю пані Бонасьє.
— Я не помилився, — озвався нарешті незнайомець. — Ось пан Д'Артаньян, а ви — троє його друзів, добродії Атос, Портос та Араміс.
Усі троє здивовано глянули на того, хто назвав їх на ім'я. Їм здалося, що вони вже колись бачили цього чоловіка.
— Панове, — вів далі незнайомець, — ви, так само, як і я, розшукуєте жінку, котра, — додав він із зловісною усмішкою, — напевно побувала тут — бо я бачу мертве тіло!
Друзі мовчали. Голос незнайомця, так само, як і його обличчя, здавався їм дивно знайомим. Але вони не могли пригадати, де й коли чули його.
— Панове, — знову озвався незнайомець, — оскільки ви не впізнаєте того, хто принаймні двічі зобов'язаний вам життям, мені лишається тільки назвати себе. Я — лорд Вінтер, дівер тієї жінки.