Три мушкетери

Дюма-отец Александр

Після сніданку абатиса прийшла до міледі з візитом. У монастирі мало розваг, і добрій паніматці не терпілося ближче познайомитися з новою гостею.

Міледі хотіла сподобатись абатисі, що, звичайно, було неважко для такої розумної й гарної жінки. Вона була напрочуд люб'язною й таки досягла свого, зачарувавши паніматку цікавою розмовою та лагідністю, якою було сповнене все її єство.

Абатиса, особа вельможного походження, над усе любила розповіді про придворні інтриги, які так рідко доходили до віддалених куточків королівства; особливо ж

важко було пройти тим чуткам крізь високі монастирські мури, перед порогом яких мала згинути мирська суєта.

Міледі ж, навпаки, була чудово обізнана з усіма аристократичними інтригами, серед яких вона постійно жила протягом останніх п'яти чи шести років. Тож вона залюбки розважала добру абатису розмовами про легковажні світські звичаї французького двору, що мирно співіснували з підкресленою набожністю короля, та про скандальні пригоди знатних дам і вельмож, імена яких добре були відомі абатисі; вона навіть натякнула на кохання королеви й Бекінгема. Словом, міледі говорила й говорила, щоб викликати на відвертість співрозмовницю.

Проте абатиса лише слухала й посміхалась, не кажучи у відповідь жодного слова. Помітивши, що такі балачки їй до серця, міледі вела далі в тому ж дусі. Потім вона звернула розмову на кардинала.

А втім, тут міледі серйозно задумалась: вона ще не знала, роялістка абатиса чи кардиналістка. З обережності міледі вирішила триматися середини; але паніматка й собі стала ще обережнішою і тільки низько схиляла голову щоразу, коли гостя згадувала ім'я його високопреосвященства.

В міледі зрештою майнула думка, що їй буде доволі нудно в монастирі, й вона вирішила зважитись на ризикований крок, аби з'ясувати, як поводитися надалі. Щоб пересвідчитись, чи далеко заходить стриманість доброї абатиси, вона почала спершу натякати, а потім і більш одверто гудити кардинала, розповідаючи про його зв'язки з пані Д'Егійон, Маріон Делорм та іншими жінками.

Абатиса стала слухати пильніше, пожвавішала й усміхнулася.

«Ну, — подумала міледі, — мої теревені їй до смаку. Якщо вона й кардиналістка, то принаймні не з фанатичних».

Гостя заходилась розповідати про те, як кардинал переслідує своїх ворогів. Абатиса перехрестилась, не мовивши жодного слова ні на знак схвалення, ні на знак осуду.

Це ствердило міледі в думці, що її паніматка скоріше роялістка, ніж кардиналістка.

Тож вона говорила далі, наводячи чимраз разючіші приклади.

— Я дуже мало знаю про все це, — озвалася нарешті абатиса, — та хоч які ми далекі від двору й від мирських справ, а втім і в нас є досить сумні свідчення того, про що ви розповідаєте. Одна з наших послушниць багато витерпіла від мстивості й переслідувань кардинала.

— Одна з ваших послушниць? — перепитала міледі. — О Боже! Бідолашна жінка, я дуже співчуваю їй.

— Авжеж, вона й справді гідна співчуття: в'язниця, погрози, жорстоке поводження — чого тільки їй не довелося зазнати. А втім, — додала паніматка, — можливо, пан кардинал мав якісь тверді підстави так чинити, бо хоч з вигляду

вона й справжнісінький ангел, однак не завжди про людей можна судити з їхньої зовнішності.

«Чудово! — подумала міледі. — Хтозна! Чого доброго, я ще й розвідаю що-небудь. Мені просто щастить».

І вона надала своєму обличчю найщирішої лагідності.

— Так, — сказала вона, — на жаль, мені це відомо. Недарма кажуть, що не можна вірити обличчю людини… Але чому ж тоді й вірити, як не найпрекраснішому витворові Божому! Певно, я все життя помилятимусь; але я завжди довірятиму людині, обличчя якої мені симпатичне.

— То ви схильні вважати, — мовила абатиса, — що ця молода особа ні в чому не винна?

— Пан кардинал переслідує не тільки за злочини, — відповіла міледі. — Є чесноти, за які він карає навіть суворіше, ніж за злодіяння.

— Дозвольте, пані, висловити своє здивування, — сказала паніматка.

— З якого приводу? — наївно спитала міледі.

— З приводу того, що ви мені розповідаєте.

— Що ж такого дивного в моїй розповіді? — всміхнулася міледі.

— Кардинал послав вас сюди — отже, ви його друг; а тим часом…

— А тим часом я кажу про нього прикрі речі, — докінчила міледі.

— Принаймні ви не кажете про нього нічого хорошого.

— Це тому, що я не його друг, — зітхнула міледі, — а жертва.

— Що ж тоді означає цей лист, в якому він доручає вас моїм турботам?

— Для мене це наказ залишатися тут, як у в'язниці, аж поки він доручить комусь із своїх довірників забрати мене звідси.

— Чого ж ви не втекли?

— А куди я втечу? Невже ви гадаєте, що на світі є таке місце, до якого б не добрався кардинал, якби тільки він схотів простягти руку! Коли б я була мужчиною, може, я й спробувала б утекти; але що може зробити жінка?.. А ця послушниця, яка живе у вас, хіба вона намагалась утекти?

— Ні, не намагалась; але там, по-моєму, зовсім інша справа: її у Франції втримує кохання до когось.

— Ну, — сказала міледі, — якщо вона кохає, то не така вже вона й нещасна.

— То виходить, — мовила абатиса, з усе більшою цікавістю придивляючись до міледі, — я бачу перед собою ще одну бідолашну, гнану жертву?

— На жаль, так! — відповіла міледі.

Якусь мить паніматка схвильовано дивилася на міледі, наче враз їй сяйнула несподівана думка.

— Чи не ворог ви нашої святої віри? — спитала вона, затинаючись.

— Я! — вигукнула міледі. — Я — протестантка? О ні! Присягаюсь ім'ям Бога, який чує нас: навпаки, я — ревна католичка.

— Тоді заспокойтесь, добродійко, — всміхнувшися, мовила абатиса. — Цей дім не буде для вас суворою в'язницею; ми зробимо все, щоб полегшити ваше ув'язнення. Більше того, ви побачитеся з цією молодою жінкою, переслідуваною, мабуть, у зв'язку з якоюсь придворною інтригою. Вона дуже люб'язна і привітна.

— Як її звуть?

— Одна дуже висока особа доручила її моїм турботам під іменем Кетті. Я не питала в неї справжнього імені.