Темпонавти
Шрифт:
Еліот, що поглинав очима Бенове обличчя, зауважив зміну й заговорив ще швидше:
— Я пожартував! Ха-ха-ха! — Сміх бринів неприродно й був схожий на кашель. — Нікого ти не вбиватимеш! Кому воно треба, вбивати? Буде суцільна гра. Повір мені. Повір моєму слову честі.
Бен завагався. Еліот благально мовив:
— Уже пізно, а до Рима далі, як до Капуї. Ми майже приїхали. У Капуї все й обміркуємо.
Кросбі, не кажучи ані слова, напнув повід і завернув коня. Решту шляху вони не перемовилися й словом. Еліот тримався трохи ззаду, остерігаючись,
До Капуї вони дісталися увечері. Місто було значно менше за Рим, і все проглядалося з височини пагорба. Кінські копита глухо цокотіли по небрукованих вулицях. Велетенське червоне сонце сідало за міські будинки. Небо над головою було ще ясне, але на вулицях, оточених глухими стінами будинків, панував присмерк. Під одним з будинків, що вирізнявся розмірами й вишуканістю ліній, вони спинилися. Еліот, припадаючи на ногу, підійшов до дверей.
— Це дім господаря школи гладіаторів. Піду домовлюся про ночівлю. Зажди…
В Еліотових словах Кросбі відчув глум. Щоб розім’ятися, Бен став походжати біля будинку. Зацікавившись рабом-ворітником, прикутим ланцюгом до стіни, він приступив до нього ближче. Раб дрімав, сидячи навпочіпки. Його чуб був розкошланий, лице зсохлося, очі позападали. Йому з однаковим успіхом можна було дати і двадцять років, і шістдесят. Коли Бен опинився поруч, раб підвів голову і глухо загарчав. Кросбі глянув йому в вічі й здригнувся — у них не було нічого людського. Зі співчуттям дивився він на цю істоту і не почув, як тихо прочинилася хвіртка в стіні й звідти вислизнуло двоє чоловіків. Вони безшелесно, мов тіні, підкрадалися дедалі ближче. Один з них кинувся ззаду до Бена і з хрипким криком ударив по голові; другий ледве встиг підхопити велета, коли той звалився. Незнайомці схопили Кросбі попід руки й поволокли в темну пройму дверей.
Раб-ворітник незворушно стежив за подіями. Він надивився всячини за роки, проведені на вулиці, багато чого він міг би розказати. Та говорити він не міг. Років двадцять тому йому вирвали язика за те, що він посмів заперечити господареві. І досі він стиха вив ночами, коли йому снилося темне провалля ергастула. [3] Бен лежав ниць, і ніздрі йому лоскотала солом’яна потерть. У темряві кілька чоловік поблизу перемовлялися поганою латиною. Тамуючи стогін, Бен сів і голосно запитав:
3
Ергастул — підземелля, де брали на муки рабів.
— Де я?
Балачка урвалася, і чийсь бас запитав:
— Вже прийшов до пам’яті, римлянине?
— Не римлянин я, — з серця відказав Бен. — Де я і хто ви такі?
— Тобі виявлено честь, — озвався той самий голос. — Ти в школі гладіаторів, найкращій в Італії. А ми, певна річ, гладіатори.
— Невже Еліот продав мене в рабство? — вигукнув приголомшений Бен. — Яка
— Ця риса притаманна римлянам. Я чув, ніби вони продають до рабства співгромадян, — мовив хтось. — Ви, римляни, здатні на все.
— Та не римлянин я! — палко вигукнув Бен. — Тільки шати на мені римські. Я такий самий, як ви, ваш брат у біді, друже.
— Дивно, — задумливо прогув перший голос. — Одначе запевнення у дружбі — ще не сама дружба.
Гладіатори озвалися схвальними вигуками:
— Спартак говорить незгірше за консула. Його слова дорожчі за золото й міцніші за залізо.
Серце Бенове закалатало часто й сильно. Невже це той самий Спартак? Так, здається, все сходиться: Капуя, школа гладіаторів, 74-й рік до нашої ери. Він!
Збоку дзвякнуло, трохи відхилилася заслінка, і в тьмяно освітленому віконечку з’явилася наглядачева п’яна пика. Він брутально лайнувся й напутливо мовив:
— Цитьте! Хіба ви не знаєте, що раб має або спати, або працювати?
— Ми не прості раби, — трохи зарозуміло озвався молодечий голос. — Ми — гладіатори!
Наглядач знову лайнувся.
— Я тебе вже знаю, зухвальцю, — сказав він погрозливо, дивлячись совиним поглядом у шурхітливу темряву.
З глухим стуком заслінка опустилась.
— Ти помиляєшся, Касле, — мовив Спартак, і в голосі його забриніла гіркота. — Справді, нас годують досхочу, не так, як інших рабів. Та хіба це все, що потрібне людині? Лисиця у пастці відгризає собі лапу, щоб звільнитися; скорпіон у вогненному кільці вбиває себе. Воля — найвище добро для всього живого. А ми, люди, позбавлені її. Чим же ми, гладіатори, різнимося від звичайних рабів? Хіба тим, що навіть смертю своєю маємо звеселити серця нікчемних римлян. Та дарма, невдовзі, ми…
Він понизив голос до шепоту, і Бен більш нічого не почув. Вранці Вена збудив брутальний штурхан під бік.
— Гей ти, новенький, годі пухнути, — згорблений наглядач з обличчям неандертальця штурхав його кіпцем пужална.
— Як ти зі мною поводишся!? — обурився Бен і звів величезного п’ястука. Раптом хтось перехопив його руку.
— Вгамуйся! Хочеш, щоб тебе розп’яли?
Бен пізнав Спартаків голос. Він з цікавістю поглянув на нього. Високий, плечистий, голубі очі дивляться розумно й доброзичливо.
— Нумо снідати. Потім тобі видадуть гладіаторське вбрання замість цього руб’я.
Тільки тепер Бен помітив, що на нього нап’яли шмаття, яке посоромився б носити найпослідущий жебрак.
— Зараз треба добре попоїсти. Сьогодні та завтра мають влаштувати великі бої та розважальні видовища. Клавдій трусить калитою — хоче бути обраним до сенату.
— Гадаєш, і я братиму участь у бойовищах? — здивувався Бен.
— А чом би й ні? — здивувався і собі Спар-так. — Нам сказали, що ти досвідчений боєць. Для глядачів такий гладіатор, як ти, ласий шматочок.
— Ну, а коли я відмовлюся?
Спартак усміхнувся.
— Ти міркуєш, як немовля. Видно, ти і справді недавно в Італії. До речі, звідки ти?