Ті, що співають у терні
Шрифт:
Коли Люк міцно притискав її до себе у танці, а вона клала руки йому на спину, кінчики її пальців аж поколювали від невиразного, але сильного бажання: він збуджував її, збуджував його дотик, його рвучка бадьорість та енергійність. Ні, на відміну від отця Ральфа, він ніколи не викликав у ній того темного вогню, що розпеченою лавою розтікався по її тілу, ніколи не думала вона, що як більше не побачить його, то зів’яне і помре, ніколи не сіпалася і не тремтіла під його поглядом. На танцях та вечірках Меґі ближче познайомилася з Іноком Девісом, Ліемом О’Рурком та Алестером Макквіном, але ніхто з них не справляв на неї такого враження, як Люк О’Ніл. Якщо хтось був високим, і вона задирала голову, щоб поглянути йому в очі, то ці очі виявлялися не такими, як у Люка, а якщо вони були такими, то волосся було не таким. їм завжди бракувало
Вони багато розмовляли, але на загальні теми: про стригальство, землю, овець, про те, чого Люк збирався добитися в житті, про місця, де він побував, а інколи й про ту, чи іншу політичну подію. Зрідка він читав книжки, але не був таким затятим читачем, як Меґі, й, попри всі старання, вона не могла переконати Люка прочитати ту чи іншу книжку лише тому, що ця книжка здалася цікавою їй. Він ніколи не філософствував, а найзагадковішим та найдратівливішим було для Меґі те, що Люк не виявляв ані найменшої цікавості до її життя, ніколи не питав, чого вона прагнула у житті. Інколи їй палко хотілося поговорити про справи набагато ближчі її серцю, аніж вівці та погода, але щойно здогадавшись, куди хоче спрямувати розмову Меґі, Люк переводив її у більш нейтральне русло.
Кмітливий, марнославний, надзвичайно працьовитий хлопець Люк О’Ніл шалено хотів розбагатіти. Народився він у мазанці прямісінько під тропіком Козерога на околиці міста Лонгрич на заході Квінсленду. Його батько був паршивою вівцею багатої ірландської родини з суворими порядками, яка не вміла й не хотіла прощати, а мати була донькою німця-різника з Вінтона. Коли вона вперто вирішила одружитися з Люковим батьком, її родина теж від неї відмовилася. У тій халупі народилося аж десятеро дітей, жоден із яких навіть черевиків не мав, хоча черевики в спекотному Лонгричі не були предметом першої необхідності. Люк-старший заробляв на життя стригальством (коли мав бажання, але здебільшого він мав бажання цмулити самогон і байдикувати) і загинув під час пожежі в барі Блеколла, коли Люкові-молодшому було дванадцять. Тому, як підійшов час, Люк теж став на стезю стригаля. Спочатку працював хлопчиком-дігтярем — поливав розтопленим дьогтем рвані рани, коли стригаль давав маху і разом із шерстю відчикрижував вівці шматок шкіри.
Одного не боявся Люк — важкої роботи; він прагнув її так, як декотрі чоловіки прагнуть неробства. Чи то через те, що його батько був гульвісою і загальним посміховищем, чи завдяки успадкованим від матері німецькій заповзятості й працьовитості — хтозна.
З часом він піднявся від дігтяра до чорнороба — метушився по сараю, хапав пухнасті, як хмаринки, овечі руна, що виходили з-під ножа цільним шматком, і зносив їх до спеціального столу, де їх очищали з країв. Згодом він сам навчився обрізати вкриті кіркою грязюки краї, а самі руна складав у ящики, де вони чекали на прискіпливу увагу сортувальника — аристократа стригальського ремесла, чоловіка на кшталт дегустатора вин чи парфумів, котрого не можна було навчити цій професії, якщо він не мав до неї хисту. А Люк хисту сортувальника не мав, тому, якщо хотів заробити більше грошей, мусив займатися або стрижкою шкур, або їх пресуванням. Що він і зробив: достатньо дужий, перейшов на прес, щоб стискати відсортовані руна в масивні тюки. Але стригаль найвищої категорії міг заробити ще більше грошей, ніж пресувальник.
На той час Люка знали у західному Квінсленді як доброго й сумлінного працівника, тому він легко знайшов собі роботу стригаля-початківця. Чоловік із доброю координацією рухів, силою та терплячістю міг стати стригалем вищої категорії, і Люк, на його щастя, мав всі ці якості. Невдовзі він вже обробляв свою норму — двісті з гаком овець на день шість днів на тиждень, отримуючи по фунту за сотню. І працювати доводилося вузькими, схожими на ящірку, ножицями. Великі новозеландські ножиці з широкими грубими лезами були в Австралії поза законом, хоча ними стригаль міг подвоїти продуктивність своєї праці.
То була виснажлива робота: стояти, зігнувшись навпіл, і, затиснувши
Ні, проти роботи Люк нічого не мав, бо чим більше працював, тим краще почувався; дратував його шум, замкнений простір сараю і сморід. І не було гіршого пекла на землі, аніж стригальський сарай. Тому він вирішив стати босом, щоб самому наймати робітників і потім походжати собі вздовж рядів зігнутих у три погибелі стригалів, придивлятися, щоб його власні руна зістригали чіткими й бездоганно вивіреними рухами.
А в кінці помосту того бос насуплений сидить, І за стригалями строго з крісла свого він глядить.Ось про кого співалося в старій стригальській пісні, й саме таким босом задумав стати Люк О’Ніл: начальником, що наймає стригалів, великим цабе, тваринником, скватером. Вічно стояти раком над вівцею, мати видовжені руки типового професійного стригаля — то було не для нього; Люкові хотілося займатися спортом, і щоб грошенята самі капали до його кишені. У сараї для стрижки вовни його тримала лише перспектива стати суперстригалем, який за стандартом обробляв вузькими ножицями понад три сотні овець на день. На додаток до зарплати він ще й заробляв грубі гроші, укладаючи парі. На жаль, Люк був трохи зависокий і витрачав зайві секунди на те, щоб зігнутися й розігнутися, а саме вони, оці зайві секунди становили відмінність між стригалем-професіоналом і суперстригалем.
Його обмежений розум замислився над іще одним способом здобути омріяне багатство, коли Люк виявив, що на нього заглядаються жінки. Свою першу спробу він здійснив на фермі Гнарлунга, де жила достатньо молода і достатньо вродлива спадкоємиця. Але випадково його спіткало невезіння: молодиця віддала перевагу чорноробу-англійцю, який щойно прибув до Австралії, але про його «подвиги» у Глушині вже ходили легенди. З Гнарлунги Люк подався до Бінджлі й влаштувався там об’їжджати коней, заодно поклав око на ферму, де мешкала підстаркувата та некрасива спадкоємиця з батьком-вдівцем. Бідолашна Дот, він майже добився її руки, але вона таки скорилася вимогам свого батька і вийшла заміж за моторного дідка із сусідньої ферми. Ці два епізоди коштували йому три роки життя, і Люк вирішив, що по двадцять місяців на кожну спадкоємицю — то забагато. Краще бути у постійному русі, рухатися вглиб, охоплювати ширшу територію; аж поки в процесі такої масштабнішої «облави» йому не трапиться підходящий об’єкт. Йому подобалося мігрувати скотоперегінними маршрутами західного Квінсленду — вздовж річок Купер і Діамантіна, а також Барку та Булу-Оверфлоу, що губилися на північному заході штату Новий Південний Уельс. Йому стукнуло тридцять — час знайти гуску, що знесе йому хоча б декілька золотих яєць.
Про Дрогеду чули всі, але Люк нашорошив вуха лише тоді, коли дізнався, що на тій фермі живе єдина донька у родині. Звісно, мало надії, що вона стане спадкоємицею господарства, але хоч на скромні сто тисяч акрів побіля Кайнуни або Вінстона їй таки дадуть, чи як? То була гарна місцевість неподалік Джилі, але для Люка затісна та надто заросла деревами. Бо душа його линула до неозорого обширу західного Квінсленду, де трава тягнулася до обрію, а дерева, якщо й були такі, зосереджувалися на південному сході. Лише одна трава, трава й трава, без кінця й початку, де щасливому фермеру-твариннику випадало аж по десять акрів на вівцю. Бо інколи замість трави виднілася лише пустеля розтрісканого й гарячого чорнозему. Трава, сонце й мухи, кожному — свій рай, а для Люка О’Ніла саме це й було раєм.