Ті, що співають у терні
Шрифт:
— Але ж вихідні бувають навіть у священиків, чи не так? Йому колись так подобалася Дрогеда, то чому б йому не проводити тут свої вихідні?
— З одного боку, Меґі, священики начебто й мають вихідні, але з іншого — вони ніколи не полишають виконання своїх релігійних обов’язків. Наприклад, щодня мусять правити службу, навіть на самоті. Гадаю, отець Ральф де Брикасар — чоловік надзвичайно розумний і тому знає, що не можна повернутися до того способу життя, який минув назавжди. Для нього, моя маленька Меґі, Дрогеда вже в минулому. І якщо він сюди повернеться, вже не отримає тієї втіхи, як раніш.
— Ти хочеш сказати, що він нас забув, — мовила вона з сумом у голосі.
— Та ні, навряд чи. Якби він нас забув, то не писав би так часто і не просив би поділитися новинами про кожного з нас. — Він повернувся
— Татку!
Педді рішуче взявся за дражливу тему.
— Послухай мене, Меґі, негоже тобі мріяти про священика, і слід це зрозуміти. Тобі досить добре вдавалося приховувати свою таємницю, бо, здається, більше ніхто не знає про твої почуття до нього, але ти ж мене спитала, а не когось іншого. Тож послухай, що я тобі скажу: ти мусиш зупинитися, зрозуміла? Отець де Брикасар дав священну клятву і, наскільки мені відомо, не має ані найменшого наміру порушувати її, і ти помиляєшся, якщо гадаєш, що ти йому подобаєшся. Коли він вперше зустрів тебе, він був уже дорослим чоловіком, а ти маленькою дівчинкою. Ось так він тебе досі й сприймає — маленькою дівчинкою!
Вона нічого не відповіла, і навіть вираз її обличчя не змінився. «Вся в Фіону», — подумав Педді.
Деякий час помовчавши, Меґі озвалася знову, голосом впертим і напруженим.
— Але він може кинути бути священиком. Я не мала змоги з ним про це поговорити.
Потрясіння, що відбилося на обличчі Педді, було щирим, тому Меґі воно здалося переконливішим за батькові слова, хоч якими несамовито-пристрасними вони й не були.
— Меґі! О Господи, от що значить жити в глушині! Тобі слід до школи ходити, дівчино моя, і якби тітонька Мері померла трохи раніше, то я спровадив би тебе до Сіднея, щоб ти там хоч років зо два провчилася і набралася розуму! Але тепер тобі запізно вчитися, еге ж? Ти ж не захочеш, щоб із тебе сміялися молодші однокласники, моя маленька Меґі. — Він помовчав, а потім знову заговорив, уже спокійніше, роблячи між словами паузи, щоби недвозначно надати їм болючої жорстокості, хоча він не мав наміру бути жорстоким, а хотів розвіяти ілюзії раз і назавжди. — Отець де Брикасар — священик, Меґі. І він ніколи — ніколи! — не припинить бути священиком, ти маєш це усвідомити. Клятви, які він виголосив, є священними і надто урочистими, щоби їх порушувати. Якщо чоловік став священиком, то вороття немає, тому наставники в семінарії роблять все, Щоб людина добре зрозуміла, на який крок зважується і чим він клянеться. І чоловік, який бере на себе ці священні обов’язки, поза всяким сумнівом знає, що їх не можна порушувати. Ніколи. Отець де Брикасар взяв на себе такі обов’язки і ніколи їх не порушить. — Педді зітхнув. — Второпала, Меґі? Відтепер ти не матимеш підстав мріяти про отця де Брикасара.
До ферми вони під’їхали спереду, тому до стайні було ближче, аніж до скотопригінного двору; не кажучи ні слова, Меґі повернула свою кобилу до стайні, щоби батько далі їхав сам. Декілька разів Педді обернувся — чи не їде вона ззаду? — та коли Меґі зникла за огорожею, що оточувала стайню, він підострожив свого чалого і перейшов на галоп під кінець подорожі, ненавидячи себе за те, що йому довелося сказати доньці те, що сказав. Чорти б забрали всі оці делікатні штучки між чоловіком та жінкою! Бо для них, схоже, існують свої особливі правила.
Голос отця Ральфа де Брикасара був холодним та суворим, але ще суворішим був його погляд, яким він прикипів до обличчя молодого священика, коли кидав йому жорсткі, ретельно вивірені слова.
— Ви поводилися не так, як вимагає Наш Господь Ісус Христос від Своїх священиків. Гадаю, вам відомо це набагато краще за нас, хто висловлює вам свій осуд, але я також мушу висловити вам осуд від імені нашого архієпископа, котрий є для вас не лише колегою-священиком, але й вашим настоятелем. Ви мусите безумовно коритися йому, і вам не дано йти наперекір його почуттям та рішенням, які він прийняв.
Чи усвідомлюєте ви по-справжньому ту ганьбу, яку накликали на себе, на своїх парафіян, а особливо —
А тепер йдіть до каплиці з отцем Джоном і помоліться. У каплиці ви пробудете доти, поки не настане час їхати на вокзал до потяга. Заради вашого ж душевного комфорту та спокою отець Джон супроводить вас аж до Дарвіна. А тепер можете йти.
Вони були розумні та всезнаючі, ці священики з адміністрації; і вони не збиралися дозволяти грішнику й надалі підтримувати стосунки з молодою дівчиною, яку він зробив своєю коханкою. Ця історія набула скандального розголосу в його теперішній парафії, і поставила Церкву у вкрай скрутне становище. Стосовно ж дівчини — нехай чекає на нього, нехай виглядає його, нехай хвилюється — куди ж подівся її милий? А милий відтепер і аж до його прибуття до Дарвіна перебуватиме під невсипущим оком пречудового отця Джона, який отримав відповідні вказівки; по прибуттю кожен лист, відправлений грішником із Дарвіна, буде перевірятися, а міжміські телефонні дзвінки йому заборонять. Тому його дівчина так і не дізнається, куди він подівся, а він так і не зможе їй пояснити, бо не матиме фізичної можливості. Не матиме він можливості завести ще одну коханку, бо Дарвін був молодим містом першопрохідців, тому жінку там і днем з вогнем важко було знайти. Його обітниці — непохитні, він ніколи від них не звільниться, і якщо йому забракне власних сил, щоб дисциплінувати себе, то в цім йому допоможе Церква.
Провівши поглядом молодого священика та його офіційного цербера з кімнати, отець Ральф встав із-за письмового стола і пройшов до внутрішньої палати. Архієпископ Клуні Дарк сидів у своєму звичному кріслі, а збоку від нього мовчки сидів іще один чоловік із пурпуровим поясом та скуфійці. Архієпископ, кремезний чоловік із кучмою сивого волосся над яскраво-блакитними очима, був жвавий, мав гостре почуття гумору і любив попоїсти. Відвідувач виявився повним його антиподом: невеличкий та худорлявий, із кількома рідкими пасмами чорного волосся навколо скуфійки, з кутастим аскетичним обличчям, блідувато-жовтою шкірою, густою бородою та великими темними очима.
Стосовно віку, то йому можна було дати від тридцяти до п’ятдесяти років, хоча насправді йому було тридцять дев’ять — на три роки більше, ніж отцю Ральфу де Брикасару.
— Сідайте, отче, і попийте чаю, — сказав архієпископ із щирою приязню в голосі. — Я вже зібрався замовляти ще один чайник. Ви відіслали молодого чоловіка, належним чином наказавши йому виправити свою поведінку?
— Так, ваша милість, — стисло відповів отець Ральф і сів у третє крісло біля чайного стола, заставленого тонесенькими бутербродами з огірками, рожево-білими глазурованими тістечками, коржиками з маслом, кришталевими блюдцями з варенням та збитими вершками, срібним чайним сервізом та витонченими порцеляновими чашками, покритих сухозліткою.
— Такі випадки гідні жалю, мій любий архієпископе, але навіть ми, висвячені в служителі Нашого Господа Ісуса Христа, є всього-на-всього слабкими створіннями з недоліками, притаманними простим людям. У душі я співчуваю йому і цього вечора молитимуся, щоб у майбутньому він знайшов у собі сили долати мирські спокуси, — сказав гість.
Він говорив із нетутешнім акцентом, тихо і лагідно, вимовляючи звук «с» із легеньким, ледь помітним присвистом. За національністю він був італійцем, а титул гостя звучав так: його милість архієпископ, папський посланець у Католицькій церкві Австралії; звали його Вітторіо Скарбанца ді Контіні-Верчезе. Він виконував делікатну функцію: забезпечував зв’язок між австралійською ієрархією та ватиканським нервовим центром, і це означало, що в цій частині світу він був найвпливовішим священиком.