Ті, що співають у терні
Шрифт:
У своєму найкращому синьому костюмі з жилеткою, застебнутою на всі ґудзики, золотим годинником на золотому ж ланцюжку з тягарцем із самородка, знайденого в лоуренсівських золотих копальнях, Педді смикнув себе за целулоїдний комірець і окинув поглядом бар, сподіваючись знайти знайоме обличчя. За дев’ять місяців, що минули після приїзду до Дрогеди, йому нечасто випадало побувати в Джилі, та його, брата і прямого спадкоємця, гостинно приймали в місті будь-де і будь-коли, і його обличчя стало добре впізнаваним. Кілька чоловіків аж розцвіли, забачивши його, хтось гукнув до себе, щоб випити пива, і невдовзі він опинився в центрі невеличкої теплої компанії. Френка було швидко забуто.
Тепер волосся Меґі було заплетене в коси, бо жодна
— Ой, та вона ж має таке саме гарненьке волоссячко, як і шотландські дітлахи! — пояснила вона священику, коли він, здивований симпатією економки до дівчинки, розпитав її про причину: Енні недолюблювала маленьких дівчаток і завжди нарікала на близькість монастиря до школи.
— Та годі тобі, Енні! До чого тут волосся? Не уявляю, як хтось може подобатися лише через колір волосся, — сказав він, піддражнюючи її.
— Ой, та вона ж така миленька маленька дівчинка… ну, така файненька, ви ж петраєте…
Ні, він не петрав, і йому було не зрозуміло, що Енні хотіла сказати словом «файненька» — гарненька, чи що? Принаймні ці слова римувалися. Інколи краще було не знати, що мала на увазі Енні, й не заохочувати її до пояснень, бо сама вона була трохи пришелепкуватою, якщо користуватися її ж лексиконом; і якщо економка пожаліла дівчинку, то йому не хотілося чути, що це через її незавидне майбутнє, а не через важке минуле.
Прийшов Френк, досі тремтячи від зустрічі з батьком у барі й не знаючи, куди себе подіти.
— Ходімо, Меґі, я поведу тебе на ярмарок, — сказав він, простягаючи руку.
— А чому б мені самому не зводити туди вас обох? — спитав отець Ральф, простягаючи свою руку.
Потрапивши поміж двох чоловіків, кожного з яких вона обожнювала, Меґі міцно схопила їх за руки — і відчула себе на сьомому небі.
Виставковий майданчик Джилленбоуна розлігся на берегах ріки Барвон, поруч зі скаковим треком. Повінь скінчилася півроку тому, а багнюка досі не висохла; ноги перших нетерплячих відвідувачів розмісили її, перетворивши на рідке болото. За стійлами з найкращими вівцями й коровами, свинями та козами, що змагалися між собою за найвищу ціну, розташовувалися тенти з ремісницькими виробами та солодощами.
Відвідувачі роздивлялися худобу, торти, в’язані шалі та дитячі одежинки, вишиті скатертини, а також собак, кішок та канарок.
А за цим усім, на дальньому краю лежав скаковий круг, де молоді вершники та вершниці проїжджалися перед суддями легким галопом на своїх конях із підрізаними хвостами. Судді здалися Меґі більше схожими на коней, аніж самі коні, й вона захихотіла. Вершниці в розкішних саржових костюмах для верхової їзди їхали в дамських сідлах на своїх височенних конях, а на їхніх капелюшках-циліндрах привабливо тріпотіли невеличкі клаптики вуалі. Меґі все дивувалася — як же ж вершниці, так небезпечно-непевно сидячи на високих конях та ще й в циліндрах, примудряються зберігати неторкнутим свій костюм та капелюх під час їзди швидшої за інохідь? Аж поки не побачила, як одна прекрасна панночка виконала на своєму гарцюючому скакунові низку важких стрибків — і фінішувала у такому ж бездоганному костюмі, як і перед виконанням вправи. А потім ця панночка нетерпляче підострожила свого коня і пустила його легким галопом розмоклою землею, аж раптом натягнула повіддя і зупинилася перед Меґі, Френком та отцем Ральфом, заступивши їм дорогу. Дамочка перекинула через сідло ногу в чорному блискучому чоботі, всілася на ньому збоку і владно простягнула вперед руки в рукавичках.
— Отче, будьте ласкаві, допоможіть мені спуститися на землю!
Він простягнув руки, взяв її
— Ви збираєтеся перемогти в мисливському паркурі, міс Кармайкл? — спитав він її байдужим тоном.
Панночка надула губки — вона була молода й гарна, і ця несподівана байдужість її зачепила.
— Я сподіваюсь перемогти, але не зовсім впевнена. Міс Гоуптон та місіс Ентоні Кінґ теж братимуть участь. Але я неодмінно здобуду перемогу у виїзді, тому якщо не виграю паркур, то не ремствуватиму.
Вона говорила, красиво округляючи голосні, й послуговувалася химерно-пишномовними виразами, які свідчили, що в лексиконі цієї надзвичайно вихованої та освіченої дівчини не лишилося ані сліду від емоційних та образних виразів, які надавали б забарвлення її мові. І поки отець Ральф із нею розмовляв, його вимова теж поволі стала заокругленою і безбарвною, втратила чарівливий ірландський акцент, немов ця панночка повернула його подумки в ті часи, коли він і сам був таким, як вона тепер. Меґі насупилася, спантеличена тими легкими, але обережними словами, не розуміючи, яка саме переміна відбулася в душі отця Ральфа, а лишень відчуваючи, що якась переміна таки сталася і це їй не до вподоби. Вона відпустила руку Френка, бо їм стало важко йти рядком.
Коли вони підійшли до великої калюжі, Френк встиг трохи відстати від них. Очі отця Ральфа задьористо зблиснули, коли він окинув поглядом калюжу, більше схожу на мілкий ставок. Обернувшись до дівчинки, чию руку він і досі міцно тримав, він нагнувся до неї й заговорив з особливою ніжністю в голосі, яку панночка не могла не помітити, бо ця ніжність була геть відсутня в тих сухих, суто формальних фразах, якими вони щойно обмінювалися.
— На мені немає плаща, моя люба Меґі, тому я не можу бути твоїм сером Волтером Релі. Певен, що ви мені вибачите, шановна міс Кармайкл, — сказав він, передаючи їй повіддя. — Але хіба ж я можу допустити, щоб моя улюблениця забруднила свої черевички?
Священик легко підхопив Меґі й притиснув її до стегна, а міс Кармайкл нічого не лишилося, як самій іти через калюжу однією рукою тримаючи довгий важкий край спідниці, а в другій тримаючи повіддя. Несподіваний вибух Френкового сміху в них за спинами не поліпшив її настрою, і, перейшовши калюжу, міс Кармайкл різко повернула в інший бік.
— Не сумніваюся, що вона убила б вас, якби могла, — зауважив Френк, коли отець Ральф ставив Меґі додолу. Його розвеселив цей випадок і показна грубість отця Ральфа. Міс Кармайкл здалася Френку такою прекрасною і такою гордовитою, що жоден чоловік не посмів би їй перечити, навіть священик, однак отець Ральф цим не надто переймався й дозволив собі розтрощити її самовпевненість та віру в невідпорність своєї жіночності, якою вона користувалася наче зброєю. Схоже на те, подумалося хлопцю, що насправді священик терпіти не міг і її, і все, що було з нею пов’язане, — цілий світ жіноцтва, цю вишукану таємницю, до якої Френку поки що не судилося увійти.
Його боляче ужалили материні слова, тож він захотів, щоб міс Кармайкл помітила його — найстаршого сина спадкоємця Мері Карсон, але вона навіть не зволила помітити його існування. Вся її увага зосередилася на священику, істоті вихолощеній та позбавленій чоловічого начала. Навіть попри те, що був він високим, чорнявим та гарним.
— Не переживай, хлопче, вона повернеться за новою порцією грубощів, — цинічно мовив отець Ральф. — Вона — багата, тому наступної неділі навмисне покладе на таріль у церкві десятифунтову купюру. — Помітивши на обличчі Френка спантеличений вираз, він розсміявся. — Я ненабагато старший за тебе, сину мій, але я, попри своє покликання, надзвичайно світський парубок. Не тримай на мене зла, поклади краще цей випадок у скарбничку свого досвіду.