Ті, що співають у терні
Шрифт:
Джастина перелякано скривилася.
— І що трапилося?
— З нього впали брюки.
— Скажеш таке! — захихотіла Джастина. — У ті часи в Афінах не носили брюк. Але я маю страшну підозру, що в твоїй історії є мораль. — Її обличчя враз набуло серйозності. — Навіщо ти зі мною панькаєшся, Рейнере?
— От противна! Скільки разів треба повторювати, що правильно казати Райнер, а не Рейнер!
— Нічого ти не розумієш, — сказала вона задумливо дивлячись на дзюркотливі струмочки води, на брудний басейн, заповнений брудними монетами. — Ти коли-небудь
Його плечі здригнулися, але він ані слова не вимовив.
— Двічі я мало не поїхав туди, Herzchen, але таки примудрився уникнути поїздки.
— От якби ти там побував, то зрозумів би мене. Для австралійців твоє ім’я мало б магічне звучання, якщо вимовляти його так, як я — Рейнер. Рейн. Дощ. А дощ — це життя у пустелі.
Спантеличений Райнер аж цигарку впустив.
— Джастино, ти ж не збираєшся в мене закохуватися?
— Які ж ви, чоловіки, егоїсти! Страшенно не хочеться розчаровувати тебе, але ні. — І вона, немов пом’якшуючи різкість своїх слів, взяла його долоню і стиснула її. — Це не кохання, це дещо набагато приємніше.
— А що може бути приємніше за кохання?
— Та майже все, на мою думку. Мені не хочеться, щоб у мене хтось був саме такий.
— Може, ти й маєш рацію. Якщо кохання приходить надто рано, то воно — наче болячка, що калічить людину. І що ж є приємнішим за кохання?
— Коли знаходиш друга. — І Джастина потерла рукою його долоню. — Ти ж мені друг?
— Так. — Він усміхнувся і кинув у фонтан монетку. — Ось так! За кілька років я кинув сюди, мабуть, тисячу німецьких марок, як запевнення, що я й далі відчуватиму тепло півдня. Бо інколи у своїх кошмарах я й досі замерзаю.
— Тобі слід відчути тепло справжнього півдня, — сказала Джастина. — Сто п’ятнадцять градусів у тіні — де іще ти знайдеш таке?
— Не дивно, що ти така холодна і не відчуваєш спеки. — Райнер беззвучно розсміявся, як і завжди — фронтова звичка, бо сміятися уголос часто означало спокушати долю. — І саме через спеку ти така крута, що крутіше тебе може бути лише круто зварене яйце.
— Твоя англійська є розмовною, але в її американському різновиді. Таке враження, що ти вивчав її у якомусь елітному британському університеті.
— Та ні. Я навчався англійської у бельгійському таборі — від солдат із Шотландії, простолюдних районів Лондона та з Центральної Англії. І не розумів ані слова, за тим винятком, коли розмовляв із чоловіком, який навчав мене англійської. Бо вони кожен по-різному вимовляли одне й те саме слово. Тому, повернувшись до Німеччини, я ходив на кожен англомовний фільм, коли тільки мав змогу, і придбав ті єдині записи англійською мовою, які зміг придбати, — платівки американських комедійних акторів. Вдома я прокручував їй знову і знову, аж поки не оволодів англійською на рівні, достатньому для того, щоб самотужки вивчати її далі.
Джастина була без туфель, як і завжди; Райнер захоплено спостерігав, як вона ходила босоніж бруківкою і тротуарами такими гарячими, що на них можна було смажити яєчню.
— Противне дівчисько! Вдягни туфлі!
— Я
— Ні.
— А вона тебе?
— Так. І саме тому вийшла за мене заміж.
— Бідолаха! Ти використав її, а потім викинув.
— Ти в мені розчарувалася?
— Та ні, не думаю. Насправді я навіть захоплююся цим вчинком. Та мені шкода її, і це додає мені рішучості не вскакувати в халепу, до якої потрапила вона.
— Ти мною захоплюєшся?
— А чому б ні? Я ж шукаю в тобі те, що, безсумнівно, шукала в тобі й вона. Ти мені подобаєшся, ти — мій друг. Вона ж кохала тебе, а ти був її чоловіком.
— Боюся, серденько, — сказав Райнер із легким сумом, — що амбіційні чоловіки не надто добрі до своїх жінок.
— Це тому, що вони віддають перевагу жінкам безхарактерним, жінкам-ганчіркам на кшталт «так, любий, ні, любий, справ переробила — чортів копицю, що ще накажеш». Куди не кинь — скрізь клин, я так це розумію. Коли б я була твоєю дружиною, то послала б тебе під три чорти, якби ти мене дістав, але, б’юся об заклад, вона так цього й не зробила, еге ж?
Його губи скривилися болісною гримасою.
— Ні. Бідолашна Анналіза. Вона була з жінок-мучениць, які мовчки несуть свій хрест, тому користувалася зброєю, що й близько не була настільки прямою й «вишукано»-експресивною. От жаль, що немає австралійських фільмів, інакше я би вивчив твій лексикон. Ту частину твоєї філіпіки, де йшлося про «чортів копицю», я ще зрозумів, але я й гадки не маю, що таке «Куди не кинь — скрізь клин».
— Це означає невезіння, тільки ще гірше, щось на кшталт відсутності перспективи. — Міцно вчепившись у внутрішній край фонтана широкими пальцями ніг, Джастина ризиковано гойднулася і легко відновила рівновагу. — Втім, насамкінець ти повівся з нею благородно — ти її позбувся. Бо їй набагато краще без тебе, хоча вона, напевне, про це й не здогадується. А я зможу тебе утримати біля себе, бо ніколи не дозволю пролізти мені в душу і заволодіти нею.
— Ну, ти й крута, справді крута, Джастино. А звідки ти про мене все це дізналася?
— Дейна спитала. Звісно, Дейн є Дейн, тому він дав мені лише голі факти, ну, а я зробила з них власні висновки.
— Ще б пак — із «великої» комори твого досвіду! Ах ти ж шахрайко! Кажуть, ти добра актриса, але мені в це не віриться. Бо як ти можеш зображати відчуття, яких ти ніколи у житті не знала? Твій розвиток як особистості на рівні п’ятнадцятирічного дівчиська, а мо, навіть нижче!
Джастина зістрибнула з перепета фонтана і нахилилася вдягнути туфлі. Поворушивши пальцями ніг, вона скрушно похитала головою.