Ті, що співають у терні
Шрифт:
— Зараз у мене період ідеальної поведінки, і я придбала собі наряди чи не в кожного лондонського кутюр’є. Тобі подобається моя нова коротка спідниця? їх називають міні.
— А ти пройдись попереду, і я скажу.
Край шовкової спідниці ледь доходив до середини стегна; Джастина різко обернулася, крутнувши спідницею і повернулася до Райнера.
— Ну, що скажеш, Рейне? Не занадто епатажно? Скандалу не буде? Я помітила, що у Парижі таких коротких спідниць іще не носять.
— Маєш рацію, серденько: з твоїми гарними ногами носити спідницю хоч на міліметр довшу — це дійсно був би скандал. Гадаю, римляни зі мною погодяться.
— Ага, і це означає, що вся моя дупа за годину вкриється
— Що?
— Мене ще жодного разу не вщипнув священик. Всі ці роки я заходила до Ватикану й виходила з нього, але не можу похвалитися, що мене бодай однісінький раз ущипнули. Тож тепер, коли на мені міні-спідниця, я маю надію, що деякі бідолашні прелати не втримаються.
— Твоя міні-спідниця може призвести до того, що не втримаюся я, — з усмішкою сказав Райнер.
— Та не може бути! У помаранчевій міні? А мені здалося, коли я пофарбувала волосся в помаранчевий колір, тебе це роздратувало.
— Цей колір дуже жвавий, і тому вмить розпалює мою чуттєвість.
— Та ти глузуєш із мене, — обурилася Джастина, убираючись у «мерседес» із німецьким вимпелом на капоті. — А коли ти причепив цей прапорець?
— Коли отримав нову посаду в уряді.
— Точно — я бачила повідомлення в «Світових новинах». А ти бачив його?
— Джастино, ти ж знаєш, я не читаю низькопробних газеток.
— Я теж не читаю, але мені хтось показав, — сказала вона і, змінивши голос на тоненький і манірно-аристократичний, пропищала: «Одна напориста й перспективна рудоголова актриса з Австралії зміцнює дуже теплі стосунки з одним урядовцем із Західної Німеччини!»
— Звідки їм знати, скільки часу ми зустрічаємося? — спокійно відказав Райнер, випростуючи ноги і вмощуючись зручніше.
Джастина пробігла схвальним поглядом по його одежі: невимушено, так по-італійськи. Райнер потрапив у струмінь останньої європейської моди і наважився вдягнути одну з тих сітчастих сорочок, які давали змогу італійським чоловікам демонструвати волохатість своїх грудей.
— Тобі взагалі не слід носити костюм та сорочку з краваткою, — раптом сказала Джастина.
— Не слід? Чому ж це?
— Тому що стиль «агресивний самець» — це, безперечно, саме твій стиль: оцей одяг та ще й золотим медальйоном на волохатих грудях. У костюмі ж ти маєш такий вигляд, наче у тебе затовста талія, хоча це не так.
Кілька секунд Райнер ошелешено витріщався на неї, а потім його обличчя стало настороженим та пильним, набувши, як полюбляла казати Джастина, «зосереджено-замисленого вигляду».
— Уперше.
— Що уперше?
— За сім із гаком років нашого знайомства ти ще ніколи не коментувала моєї зовнішності, хіба що зневажливо гудила її.
— О, Господи, та невже? — спитала Джастина з дещо винуватим виглядом. — Та ні, я часто думала про твою зовнішність, але щоб зневажливо — ніколи. — І чомусь похапливо додала: — Я маю на увазі, думала не про зовнішність взагалі, а проте, який вигляд ти маєш у тому чи іншому одязі.
Райнер нічого не відповів, а всміхнувся, немов думав про щось надзвичайно приємне.
Оця поїздка з Райнером виявилася чи не єдиною спокійною і не метушливою подією за останні дні. Невдовзі після того, як вони повернулися з зустрічі з кардиналами де Брикасаром та ді Контіні-Верчезе, найнятий Райнером лімузин висадив до готелю десант із Дрогеди. Краєм ока Джастина спостерігала реакцію Рейна на делегацію Клірі, котра складалася виключно з її дядьків. Джастину не покидала впевненість, що Меґі все ж таки передумає і приїде до Рима, аж до того моменту, коли вона переконалася, що матері серед гостей немає. Те, що вона не приїхала, стало жорстоким ударом; Джастина навіть не знала, за кого їй було
«Ну чому ж вони такі несміливі та сором’язливі! Хто з них хто? Чим старшими вони ставали, тим більш схожими робилися. А в Римі вони були такі, якими були завжди: точнісінько як тваринники з Австралії, що приїхали у відпустку до Рима. Кожен був одягнений у класичну міську уніформу заможного скватера: рудувато-коричневі верхові чоботи з еластичними халявами, класичні брюки, рудувато-коричневі спортивні куртки з товстої ворсистої вовни з боковими вентиляційними отворами та безліччю шкіряних нашивок, у білих сорочках із в’язаними вовняними краватками та плосковерхих крислатих капелюхах. Під час великодньої виставки таке вбрання часто траплялося на сіднейських вулицях, але під осінь у Римі воно мало екстраординарний вигляд.
І можу сказати, не кривлячи душею: велика подяка Рейну! Він із ними такий приязний! Ніколи б не повірила, що хтось спроможеться розв’язати Петсі язика, але у Райнера це вийшло, слава Богу. І тепер вони торохтять, наче папуги; а до речі, де він примудрився дістати для них австралійське пиво? Мої дядьки йому сподобалися і, сподіваюся, йому з ними справді цікаво. Цьому німецькому промисловцю-політику все до снаги, все перемелює млин його особистості. Незбагненно — як він із такою вдачею примудряється зберегти вірність своїй вірі? Ви — дивовижна загадка, Райнере Мерлінґ Гартгайм. Приятель пап та кардиналів, друг Джастини О’Ніл. О, я вам така вдячна, що навіть поцілувала б вас, якби ви не були такі огидні! Господи, що б я робила, якби опинилася в Римі зі своїми дядьками, а Рейна поруч не було б? Що ж, вдале ім’я я придумала вам».
Рейн сидів, відкинувшись на спинку крісла і слухаючи розповідь Боба про стригальство, а Джастина, не маючи, що робити, бо німець все повністю взяв на себе, з цікавістю роздивлялася його. Здебільшого вона відразу ж помічала у людях їхні фізичні особливості, але зрідка пильність підводила її, могла застукати зненацька й утворити нішу в її житті, так і не отримавши від неї отої початкової оцінки. А якщо така оцінка не була зроблена, то могли пройти роки, і ці самі люди могли втрутитися в її думки як чужинці. Саме це й відбувалося, коли вона спостерігала за Рейном. Звісно, визначальною стала ота перша зустріч, коли вона, оточена з усіх боків церковниками, ошелешена й перелякана їхньої сановною величчю, поводилася підкреслено розв’язно й навіть нахабно. Тому їй вдалося запам’ятати лише найочевидніші риси: його кремезну статуру, його волосся, його чорнявість. А потім все це зблякло, бо він нав’язав їй сприйняття самого себе, яке виходило за межі суто фізичних атрибутів: Джастині було набагато цікавіше слухати, що промовляє рот, аніж на цей рот дивитися.
І тепер вона дійшла висновку, що він не був бридким. Вочевидь, зовнішність Райнера відображала не найкраще і найгірше, що в ньому було. Як у римського імператора. Тож не дивно, що йому подобався Рим. Широке обличчя з широкими й високими вилицями та невеликим, але орлиним носом. Оці чорні брови, чомусь прямі, хоча б мали повторювати вигин надочних дуг. Незвично довгі, майже жіночі вії та досить приємні чорні очі, здебільшого напівзаплющені, щоб приховати його думки. Але найціннішим надбанням Райнера був, беззаперечно, його рот: ані повний, ані тонкогубий, ані маленький, ані великий, гарної форми, з чітко окресленими обрисами губ і тою особливою рішучістю, з якою він стискав його, немов побоюючись, що коли він послабить контроль над ним, звідти повискакують таємниці його справжньої натури. Як це цікаво — аналізувати обличчя, яке вважалося знайомим, а виявилося незнайомим взагалі!