Ті, що співають у терні
Шрифт:
Він довго розмовляв із місіс Сміт і служницями. За роки його відсутності жінки постаріли, але чомусь старість личила їм більше, аніж Фіоні. І вони були щасливі. Так-так. По-справжньому і майже абсолютно щасливі. Бідолашна ж Фіона щастя на має. Йому страшенно захотілося побачити Меґі — чи щаслива вона?
Та коли кардинал Ральф вийшов із кухонного будиночку, Меґі й досі не повернулася, і щоб згаяти час, він вирішив прогулятися територією ферми до струмка. На цвинтарі було тихо та спокійно; на стіні гробниці виднілося шість бронзових плит, як і тоді, коли він був тут востаннє. Треба подбати про те, щоб і його тут
Було жарко; раптом налетів легенький вітерець і колихнув плакучі верби вздовж струмка, задзеленчав дзвіночками на китайській парасольці, й ті заспівали свою сумну й брязкітливу мелодію: Хі-Сін, Хі-Сін, Хі-Сін! «Чарлі з водокачки — він був гарним хлопцем». Цей напис теж зблякнув і майже не читався. Так, все це було цілком природно. Цвинтарі мають вгрузати в лоно матері-землі, повертаючись до неї, втрачаючи людський вантаж у потоці часу, аж поки повністю не щезне. І лише повітря, зітхаючи, пам’ятатиме тих, хто пішов. Йому не хотілося, щоб його поховали у ватиканському склепі серед йому подібних. Він бажав спочивати тут, посеред людей, які справді жили.
Ральф обернувся — і наштовхнувся на бляклий погляд мармурового янгола. Кардинал підняв руку, вітаючи його, і подивився через трави на великий будинок. А звідти йшла Меґі. Струнка, золотоволоса, в бриджах та білій чоловічій сорочці, точнісінько такій, як і у нього, сірому чоловічому повстяному капелюсі та коричневих черевиках. Схожа на хлопця, на свого сина, який мав би бути його сином.
Він був чоловіком, але коли його поховають отут, на цьому цвинтарі, то не залишиться про цей факт жодної живої згадки, жодного нащадка.
Вона підійшла, переступила через білий парканчик і стала так близько, що він бачив лише її очі, ці сірі ясні очі, які не втратили своєї краси і своєї влади над його серцем. Її руки оповили йому шию — і знову його доля поруч, ось вона, її можна торкнутися. Здавалося, він ніколи не покидав її; цей рухливий рот, що притиснувся до його вуст, — це не сон, він так довго жадав його, так довго… Це зовсім інше таїнство, темне, мов земля, воно не має нічого спільного з небесами.
— Меґі, Меґі, — повторював він, зануривши обличчя їй у волосся і міцно обнімаючи; її капелюх впав у траву.
— Здавалося б, яка різниця, еге ж? Ніщо й ніколи не змінюється, — мовила вона із заплющеними очима.
— Так, ніщо не зміняється, — підтвердив він, сам вірячи у свої слова.
— Це Дрогеда, Ральфе. Я колись попереджала тебе, що на Дрогеді ти мій, а не Божий.
— Знаю. Не заперечую. І я приїхав. — Ральф похилив її до трави, і вони лягли. — Чому, Меґі?
— Чому що? — перепитала вона, гладячи йому волосся, вже біліше, аніж у Фіони, але й досі густе, досі прекрасне.
— Чому ти повернулася до Люка. І народила від нього сина? —
Визирнувши зі своїх прозорих сірих вікон, її душа вмить запнула цупкими шторами від нього свої думки.
— Він змусив мене, — люб’язно й заспокійливо відповіла вона. — І то було лише раз. Але я народила Дейна і не жалкую. Дейн вартий того, через що я пройшла, щоби його народити.
— Вибач, я не мав права питати. Бо це ж я підштовхнув тебе до Люка, еге ж?
— Та отож, ти й підштовхнув.
— Дейн — прекрасний хлопець. Він на Люка схожий?
Вона таємничо всміхнулася, зірвала травинку і просунувши руку крізь сорочку, поклала йому на груди.
— Та ні, не дуже. Ніхто з моїх дітей майже не схожий ані на мене, ані на Люка.
— Я люблю їх, бо вони твої.
— Ти як завжди сентиментальний, Ральфе. А тобі личить твій вік, я знала, що личитиме і сподівалася, що матиму можливість побачити це на власні очі. Я знаю тебе тридцять років! А здається, наче тридцять днів.
— Тридцять років? Невже так багато?
— Мені сорок один — так воно і є. — Меґі підвелася на ноги. — Мене офіційно відрядили, щоб я покликала тебе до будинку. Місіс Сміт накриває чудовий чайний стіл на твою честь, а згодом, коли спаде спека, має бути смажена свинина з хрусткою скоринкою.
Він повільно пішов поруч із нею.
— У твого сина сміх точнісінько, як твій, Меґі. І саме його сміх був першим людським звуком, який я почув, коли сьогодні приїхав. Мені здалося, що то ти; я пішов подивитися — але натомість знайшов його.
— Отже, Дейн був першою людиною, яку ти зустрів у Дрогеді.
— Та, мабуть, так.
— Ну, як він тобі, Ральфе? Що можеш про нього сказати? — спитала вона зі жвавою цікавістю.
— Він мені сподобався. Як же Дейн мені не сподобається, коли він — твій син? Але він привабив мене надзвичайно, більше за твою доньку. Я їй теж не сподобався.
— Може, Джастина, й моє дитя, але сучка вона рідкісна. Лаятися я навчилася лише тепер, у зрілому віці, й саме завдяки Джастині. Трохи завдяки тобі. Трохи через Люка. Війну. Дивно, як це все накопичилося.
— Ти дуже змінилася Меґі.
— Невже? — Її ніжний повний рот вигнувся в посмішку. — Мені так не здається, якщо чесно. Вся справа у Великому Північному Заході, це він мене виснажує, злущує з мене нашарування, наче сім покривал із Саломеї. Або як з цибулини, за словами Джастини. Ох і дитина! Ніякої романтики в душі. Я — та сама Меґі, Ральфе, тільки більш оголена.
— Може, й так.
— Зате ти дуже змінився, Ральфе.
— В якому сенсі, моя Меґі?
— Наче статуя на п’єдесталі, яка похитується від кожного подиху вітру, і наче те, що ти бачиш зі своєї висоти, тебе розчаровує.
— І справді, — беззвучно розсміявся він. — Подумати тільки! Колись я мав безрозсудність сказати, що ти звичайнісінька, така, як усі! Забираю ці слова назад. Бо ти — дивовижна і неповторна жінка, Меґі! Одна-єдина!
— А що сталося?
— Не знаю. Може, я виявив, що навіть ідоли Церкви мають глиняні ноги? Може, я справді продався за дешеву юшку? Може, я справді намагаюся втриматися за те, чого не існує? — Ральф зсунув брови, наче відчувши біль. — В цьому, мабуть, і полягає суть проблеми, якщо висловити її двома словами. Я — набір кліше. Який же він старий, прогірклий та скам’янілий, цей світ Ватикану.