Ті, що співають у терні

Маккалоу Колін

— Тобі не треба цілувати мого персня, Джастино. Я приїхав до вас на вихідні; тому тут я не кардинал.

— Це добре, бо, скажу вам чесно, я атеїстка, — серйозно заявила донька Меґі Клірі. — Після чотирьох років у «Кінкоппалі» я дійшла висновку, що все це суцільна туфта.

— Це ваш привілей — мати власну думку, — сказав кардинал Ральф, відчайдушно намагаючись бути так само статечним та серйозним, як і Джастина. — А чи можна мені поговорити з вашою бабусею?

— Звісно. Ми вам потрібні? — спитала Джастина.

— Ні,

дякую. Я знаю, куди йти.

— Добре. — Вона обернулася до брата, який і досі ошелешено споглядав гостя з роззявленим ротом. — Нумо, Дейне, ходімо! Ходімо, кажу тобі!

Та хоча Джастина боляче смикнула його за руку, Дейн стояв непорушно і дивився, як висока струнка постать кардинала Ральфа зникає за трояндами.

— Ти таки отупів від релігії, Дейне. Що в ньому такого особливого?

— Він кардинал! — відповів Дейн. — Лишень уяви собі! Справжнісінький живий кардинал на Дрогеді!

— Кардинали, Дейне, є володарями Церкви. Можливо, ти й маєш рацію, він і справді досить незвичайний. Але мені він не подобається.

Де ж іще могла бути Фіона, як не за своїм робочим столом? Він відсунув сітку і пройшов у високе вікно до вітальні. Напевне, вона почула його, але не відволіклася, працювала, зігнувши спину, а її колись красиве й золотисте, а тепер посивіле волосся звисало над столом. Кардинал насилу підрахував, що їй, напевне, вже сімдесят два.

— Привіт, Фіоно, — сказав він.

Коли вона підняла до нього обличчя, Ральф де Брикасар помітив переміну, що в ній відбулася, але не зміг точно визначити її природу. Так, байдужість як була, так і лишилася, але до неї додалися ще кілька особливостей. Вона немов пом’якшала і водночас посуворішала, стала більш людяною, але людяною в стилі Мері Карсон. Господи, от уже ці дрогедські матріархальні володарки! Невже й Меґі такою стане, коли буде її черга?

— Привіт, Ральфе, — відповіла вона так, наче він щодня заходив у вікно до вітальні. — Надзвичайно приємно тебе бачити.

— І мені теж.

— Я не знала, що ти в Австралії.

— Цього не знає ніхто. Я маю кількатижневу відпустку.

— Сподіваюся, ти залишишся у нас?

— А де ж іще? — він оглянув кімнату, і зупинив погляд на прекрасному розкішному портреті Мері Карсон. — Знаєш, Фіоно, ти маєш бездоганний і безпомилковий смак. Ця кімната може посперечатися з будь-якою у Ватикані. Оті чорні еліпсоподібні конфігурації з трояндами — це взагалі геніальна знахідка.

— Та невже! Дякую. Стараємось у міру наших скромних сил. Особисто я віддаю перевагу їдальні; відтоді, як ти тут був востаннє, я ще раз переробила її. У рожевих, білих та зелених тонах. Начебто жахливо, як послухати, але не поспішай із висновками, доки не побачиш. Не знаю, навіщо я стараюся… Це твій будинок, еге ж?

— Ні, не мій, допоки живий хоч один із Клірі, Фіоно, — тихо заперечив він.

— Як зворушливо і як заспокійливо. Що ж, ти й справді вибився в люди відтоді, як покинув

Джилі, чи не так? Ти бачив оту статтю в «Геральді» про твоє підвищення?

Ральф скорчив кислу міну.

— Та бачив. Ти стала більш цинічною і гострою на язик, Фіоно.

— Так, справді. Скажу навіть більше — мені це подобається. Всі ці роки я мовчала, стуливши писок, і не наважувалася й слово мовити! Я навіть гадки не мала, як багато втрачала. — Вона всміхнулася. — Меґі в Джилі, але має незабаром повернутися.

Крізь вікна увійшли Джастина з Дейном.

— Бабуню, а можна нам з’їздити верхи до свердловини?

— Ви знаєте правила. Ніякої верхової їзди, доки мати сама не дасть вам дозвіл. А де ваші гарні манери? Ідіть сюди, і я відрекомендую вас нашому гостю.

— А я вже з ними познайомився.

— О!

— Взагалі-то я гадав, що ти в інтернаті, — сказав Ральф Дейну і всміхнувся.

— Тільки не в грудні, ваше преосвященство. Нас відпустили на два місяці — тепер літні канікули.

І справді, багато років спливло: він вже забув, що в південній півкулі дітлахи втішаються тривалими канікулами в грудні та січні.

— А ви надовго до нас завітали, ваше преосвященство? — поцікавився Дейн і досі, мов заворожений, дивлячись на кардинала.

— Його преосвященство залишатиметься з нами стільки, скільки зможе, Дейне, — відповіла його бабуся, — але мені здається, що йому не сподобається, якщо ти весь час звертатимешся до нього «ваше преосвященство». Як буде краще? «Дядьку Ральфе»?

— Дядьку? — скрикнула Джастина. — Ти ж знаєш, що «дядько» — це супроти наших сімейних правил, бабуню! Наші дядьки — це Боб, Джек, Г’юї, Джимс та Петсі. Це означає, що ми зватимемо кардинала просто Ральф.

— Чому ти така нечемна, Джастино! Куди поділися твої гарні манери, хотіла б я знати?! — гримнула на неї Фіона.

— Та все нормально, Фіоно. Я й справді волів би, щоб усі називали мене просто Ральфом, — швидко погодився кардинал. Чому ж вона так його не любить, ця мала миша?

— Я не можу! — аж охнув Дейн. — Я не можу звати вас просто Ральф!

Кардинал Ральф перетнув кімнату, взяв хлопчика за голі плечі, усміхнувся йому ясними й добрими очима, що немов світилися у сутінках кімнати.

— Звісно, що можеш, Дейне. Це не є гріхом.

— Ходімо, Дейне, повернімося до хатинки! — наказала Джастина.

Кардинал Ральф та його син обернулися до Фіони і разом поглянули на неї.

— Допоможи нам, Господи! — зітхнула Фіона. — Іди собі, Дейне, пограйся, добре? — Вона сплеснула руками. — Поквапся, кому сказала!

Хлопчик чимдуж кинувся навтьоки, а Фіона зиркнула на свої гросбухи. Кардинал Ральф, не бажаючи заважати їй, заявив, що піде до кухонного будиночка. Як мало змінилася ця споруда! Та ще й досі лампою освітлюється, електричного струму тут немає. Повсюди — вази з трояндами і той самий запах бджолиного воску.