Історія з собаками
Шрифт:
Фотографія показує інженера Карадимова як коханця. В руках бая Спиро вона стала засобом шантажу. Коротко кажучи, ми маємо логічний сигнал, що навколо Карадимова щось діється. Але поки що у нас немає жодних доказів його шпигунства.
Ось як стоїть справа зараз. Проти Сапарева є факти, але немає логіки. Проти Карадимова логіка, але немає фактів. Тільки випадок «Спиро Драгнев» якоюсь мірою ясний. Зрозуміло, що у нас в руках шпигун, але треба ще з'ясувати, що спільного він має з історією ЗСС і які його зв'язки з варіантами «Сапарев» і «Карадимов». Словом, ми ще тільки на початку шляху.
Вітер знадвору люто гримав у двері, свистів у комині, а дощ із шаленою швидкістю кидався
— Крізь той отвір бай Спиро і сфотографував коханців, звичайно, спеціальним фотоапаратом! — задоволене усміхнувся Авакум.
Доки Анастасій стелився на розкладачці, відступивши свій твердий диван приятелеві, Авакум наладнав короткохвильовий радіоприймач і, чекаючи позивних капітана Петрова, уважно вивчав схему шифру, знайденого в рушниці бая Спиро. Капітан Петров озвався рівно об одинадцятій годині. З його повідомлення Авакума дуже схвилювали два моменти. Вчора ввечері між шостою тридцять і сьомою на невеличкому майдані, де зупиняється другий автобус, помічено червоний «фольксваген». Кондуктор автобуса твердив, що бачив машину на першій зупинці від корчми «П'яні вишні» й тоді, коли автобус ішов до передмістя, і тоді, коли повертався назад. Потім червоного «фольксвагена» не стало, кондуктор його більше не бачив.
Друга звістка, якій капітан Петров мовби й не надав великої ваги, ще дужче заінтригувала Авакума. Лікар Юлія Сапарева сьогодні по обіді поїхала до Софії. Вона зупинилась у готелі «Севастополь» і о восьмій вечора мала телефонну розмову з Відином. Викликала Велко Трифонова. Після наведення довідок виявилося, що Велко Трифонов — колишній фотограф, мешкає в сімдесятому будинку на вулиці Олександрівській, де колись було його ательє «Луна». Лікарка і фотограф умовилися про зустріч завтра о сьомій вечора в кондитерській готелю «Балкантурист».
Авакум наказав капітану Петрову:
1. Встановити цілодобовий нагляд за інженером Димо Карадимовим.
2. Продовжити нагляд за лікаркою Сапаревою. Не спускати з ока також і у Відині.
3. Взнати все можливе про фотографа Трифонова.
4. Зателефонувати йому завтра об одинадцятій ранку на софійську квартиру.
Коли розмова закінчилася й Авакум склав свою мініатюрну портативну радіостанцію, в кімнаті запанувала понура, гнітюча тиша, порушувана тривожним посвистом вітру, рипінням дверей, невтішним поскрипуванням вікон. Авакум дістав з валізки дві гральні кості, виготовлені зі слонівки, підійшов до столу й запропонував Анастасієві:
— Вгадай — чіт чи лишка?
— Чіт! — відказав Анастасій.
— Задумай щось важливе — чи збудеться.
— Що задумати? — спитав Анастасій.
— Щось важливе! — повторив Авакум. — Наприклад, чи одружишся до кінця року.
— Це не таке вже й важливе, — похитав головою Анастасій,
— Збираєшся лишитися старим парубком, як я?
— Це залежить не лише від мене! — зітхнув Анастасій.
Він устав зі стільця й узяв кості з руки Авакума.
— Дай-но я кину, — промовив. — Задумай ти щось важливе, чи збудеться?
— Що задумати? — здвигнув плечима Авакум.
— Наприклад…
— …чи до кінця року одружуся? — перебив його Авакум. — Це питання богами давно розв'язане, нічого й кості кидати.
Анастасій понуро посунув до своєї постелі, та Авакум зупинив його.
— Гаразд, кидай! — промовив рішуче. — Загадаю на малу ясновидку. Чи до неї повернеться зір!
Анастасій не знав, хто така мала ясновидка, й кинув кості зовсім байдуже. Випало два і три.
— Вгадав! — усміхнувся Авакум. — Сьогодні мені щастить! Кості показують, що мала ясновидка буде бачити.
Ба в цю хвилину він грівся біля чужого вогнища, навіть Анастасій, відчувши це, аж скривився так, наче»~в нього заболів зуб,
Авакум залишив Анастасія спати, а сам поїхав знову до хати бая Спиро. Повернувся о другій годині ночі.
На світанку дощ стих. Як розвиднилося, Авакум і Анастасій рушили на болото. Коли вийшли на зелену смугу й трохи пройшли нею, Авакум промовив:
— На метр чи два нижче під нами, а подекуди й глибше, лежить широкий і щільний шар глини. Той шар не дає воді всякати в глибини, тому вона розм'якшує поверхневий шар землі й утворює вікна. Ґрунт, по якому ми йдемо, подібний до губки. Уміння бая Спиро ходити по трясовині й у нічний туман не є чимось особливим. Тут не відіграють ролі ніякі надприродні здібності. Як бачиш, стежка чітко по прямій зорієнтована на той берег і ніде не робить ані найменшого повороту. А це велике вікно утворилося зовсім недавно. Отже, щоб іти певно по прямій чітко зорієнтованій стежці, не треба навіть оглядатися. Досить мати світний компас, поділений на мінути й секунди. Засікаєш градус, мінуту й секунду в напрямку, якого треба триматися, і йдеш, не відриваючи очей від шкали. Стежка виведе тебе куди треба. Дивись! — він дістав з кишені круглий компас і тицьнув у нього пальцем, постукавши по кришці. — В шухляді столу бая Спиро я знайшов аж три таких компаси. З будь-яким із них можна безпечно перейти болото вночі і в найгустіший туман! А це друге вікно збільшилося недавно. Бай Спиро мусив добре поморочити голову, шукаючи для себе і своїх спільників безпечної стежки в обхід вікна.
Наближаючись до розкішної плакучої верби, Анастасій сказав, що трупи собак, певне, ще там, але дійшовши до неї, вони побачили, що собак нема й сліду. Точніше, слід був — витоптана, столочена трава, — і вів він просто в сусіднє вікно.
— Отам поховали їх — він або хтось із його спільників. На віки вічні! Помітили, що з трупів узято проби, й вирішили назавжди сховати їх від світу.
Верба стояла майже гола, лише де-не-де зграйками сиділо мокре від дощу, мізерне, як лахміття, жовте листя. Милуватися не було чим, та Авакум довго приглядався до гілля й нарешті посміхнувся. Показуючи Анастасієві на дві гілки, що утворювали розсоху, запитав:
— Бачиш, отам?
Анастасій знизав плечима.
— Гіллячки пообламувані, і зовсім недавно, бачиш? Тут хтось напинав антену, можу на що хочеш закластися, навіть на люльку! І ще одне: я облазив усю хату бая Спиро і не зміг знайти радіостанції, отож вона неодмінно» має бути тут! Хіба знайдеш певнішу схованку, ніж на цьому болоті, де за тобою нога в ногу ходить смерть? І місце, зручніше від цієї верби? Ну, певно ж! Де була напнута антена, там повинна бути й станція. Щоб до цього додуматися, не треба особливого розуму!
Говорячи більше сам до себе, ніж до Анастасія, він обмацував стовбур верби, наче сліпий мацає двері свого будинку.
— Ось! — вигукнув він нарешті з усмішкою, в якій була радість і задоволення, але не тріумф. За метр від прикорня у стовбурі верби було дупло завдовжки з півметра і з п'ядь чи дві завширшки. Він засунув у дупло руку й дістав з його глибини скриньку завбільшки, як портативна друкарська машинка.
— Ecce veritas! [9] — кивнув він Анастасієві й витер хустинкою руки. — Людина — це звучить гордо, але від людини можна чекати чого завгодно!
9
Це істина! (Лат.).