Сьомий хрест
Шрифт:
Ойгені починає тихо сміятись. Який сміх! Ернст слухає з благоговінням. Ойгені сміється, як сміялася давно, — ніжно, тихо, від щирого серця. Чабан хоче придумати щось кумедне, щоб вона ще посміялась. Але нараз він поважніє.
— А в головному, — каже Ернст, — вона має бути схожою на вас.
— Я вже вийшла з того віку, — відповідає Ойгені. — А що ж головне?
— Отакий спокій, така… така статечність… ну, коли хто й захоче бути нахабним, то не зможе, не наважиться.
Коли в жінці є щось таке, що й підступитися годі, не знаю, як
— Не верзи казна-чого! — каже Ойгені. Але вона затискує між колінами нову пляшку гохгаймського, відкупорює й наливає Ернстові.
— У вас тут мов на весіллі в Кані Галілейській: спочатку кисле, потім солодке. А Мессер не буде лаятися?
— За таке мій Мессер ніколи не лається, — каже Ойгені, — і за це я його й люблю.
В їдальні Грізгаймських залізничних майстерень Герман узяв собі кухоль пива і розгорнув бутерброди, які дала йому з собою Ельза: сардельки й ліверна ковбаса, завжди те саме. Його покійна перша дружина була набагато вигадливіша. Зовсім негарна жінка, аби не великі ясні очі, але розумна й рішуча. На зборах вона могла встати і висловити свою власну думку. Як би вона почувала себе тепер? Герман їв свої чотири шматочки ковбаси, які йому завше після таких думок здавалися смачними. Водночас він прислухався до розмов праворуч і ліворуч.
— Тепер їх лишилось тільки двоє, вчора ще передавали про трьох.
— Один з них напав на жінку.
— Як це?
— Він потягнув білизну з вірьовки, а вона саме надійшла.
— Хто потягнув білизну з вірьовки? — спитав Герман, хоч він усе зрозумів.
— Один з утікачів.
— Яких утікачів? — спитав Герман.
— З вестгофенських. Він ударив її ногою в живіт.
— А де це було? — спитав Герман.
— Не сказали.
— А звідки вони знають, що то був утікач, — втрутився хтось, — може, просто злодій.
Герман подивився на того, хто це сказав. Старий зварник, один з тих, які за останні роки стали такі мовчазні, що можна було забути про їхнє існування, хоч бачиш їх щодня.
— Ну, а коли це був один з тих! — сказав молодий робітник. — Він же не може купити собі сорочку у Пфюллера. І коли така жінка стає йому на дорозі, то він же не може сказати їй: «Будьте ласкаві, випрасуйте мені сорочку».
Герман подивився і на цього чоловіка. Він недавно став сюди на роботу, ще вчора він сказав Германові: «Головне для мене знову взяти паяльник в руки, а що далі — там видно буде».
— Він мов зацькований звір, — сказав третій, — знає: якщо впіймають — йому каюк!
Герман подивився й на цього чоловіка. Робітник різко змахнув рукою, немов щось відтинав. Усі глянули на нього. Запала мовчанка, після якої або скажуть найважливіше, або вже нічого не скажуть.
Але молодий хлопець, що працював тут недавно, наче відкинув від себе усе це.
Він сказав:
— У неділю буде страшенно цікаво.
— Майнцська команда, кажуть, дуже сильна.
— Ми доїдемо
— На пароплав хочуть узяти виховательку з дитячого садка.
Але тут Герман поставив запитання і ніби схопив щось слизьке, що вислизає з рук.
— Хто ж ці двоє, що залишилися?
— Які двоє?
— Утікачі.
— Один старий, другий молодий.
— А молодий, кажуть, тутешній.
— Оце вже брехня, — промовив зварник, що знову опинився тут, наче повернувся до своїх близьких з далеких мандрів. — Навіщо йому тікати у рідне місто, де його знають сотні людей?
— Це має й свої переваги: на чужого люди скоріше донесуть. Ну от, наприклад, хто донесе на мене?
Це сказав здоровенний, як бугай, хлопчина. Колись Герман бачив його то серед вартових під час зборів, то на демонстрації. Він завжди випинав груди з таким виглядом, наче йому море по коліна. За останні три роки Герман кілька разів робив йому різні натяки, які хлопець, здавалося, не розумів. А зараз Германові здалося, що хлопець чудово все розуміє.
— А чом би й ні? Я б спокійнісінько доніс на тебе.
Коли ти чомусь перестаєш бути моїм товаришем, то ти, власне, вже давно мені не товариш, іще до того, як я доніс на тебе і перестав бути твоїм товаришем.
Це говорить Лерш, націстський організатор на заводі; він чітко вимовляє кожне слово, наче роз’яснює якесь принципове питання. Маленький Отто дивиться Лершеві просто в рот, на його хлоп’ячому обличчі застиг вираз напруженої уваги. Лерш навчає хлопця орудувати паяльником і стежити за робітниками. Герман швидко оглядає юнака, він тут перший шарфюрер гітлерівської молоді, але він не нахабний, а навпаки, мовчазний, рухи у нього якісь напружені, і він зрідка всміхається.
Герман частенько думає про цього юнака, що, як кажуть, сліпо відданий Лершеві.
— Правильно, — розважливо відповідає зварник. — Але перш ніж хтось захоче донести на мене, він має подумати, чи зробив я щось таке, через що я перестав бути йому за товариша.
Багато хто з присутніх в їдальні підійшов до них. Герман більше не втручався в розмову. Зім’ятий клапоть паперу від бутербродів він акуратно склав і сунув у ких шеню, щоб Ельза могла завтра ще раз використати його.
Він був майже певний того, що Лерш стежить за ним, чатує на щось невловиме, що може раптом виявитися від одного-єдиного необережного слова.
Усі з полегшенням схопилися з місць, коли пролунав гудок; цей сигнал поклав край чомусь такому, що не могло припинитися само по собі.
Цього ранку купка хлопчаків, що йшли додому однією з вулиць Вертгайма, затіяли сварку, що більше скидалася на розвагу. Хлопці поділилися на дві групи й почали битися. Свої шкільні ранці вони покидали на землю.
Раптом один з цих задерикуватих півників зупинивсь, і бійка припинилася. На краю тротуару стояв старий, обшарпаний чоловік і нишпорив у їхніх ранцях. Він знайшов окраєць хліба.