Сьомий хрест

Зегерс Анна

— Замовкни! — сказав Редер.

Фідлер вражено подивився на нього крізь захисні окуляри.

До них обернувся Меллер:

— Гей, ви!

Редер, закусивши губи від болю, продовжував працювати. «Чого цей негідник кричить на них? І як він тільки примудрився стати майстром? Адже він на десять років молодший за мене». «Трохи швидше постарів», — сказав Георг. «А він тепер чекає на мене вдома, чекає й чекає. Хоч би Лізель спекла бабку. Хоч би не забула», — подумав Пауль. Міцна стуливши губи й пильно поглядаючи на стрілку індикатора, він заливав рідкий метал у труби.

Коли Фідлер подав йому сигнал, що труби

вже заповнилися, він відкрив їх, швидко піднявши ліву ногу — зовсім не потрібний рух, який, проте, виробився у нього вже давно. Серед усіх цих напівголих, дужих, рослих чоловіків Пауль здавався маленьким, працьовитим гномом невиразного віку. Всі його любили, він частенько кепкував з товаришів і не ображався, коли вони жартували з нього. «Двадцять років я розважав вас, — сердито подумав Редер, — а тепер шукайте собі іншого жартівника. Я збожеволію, якщо не вип’ю чого-небудь. Невже тільки десята година?» Раптом до нього підійшов Бойтлер, спритно помазав рану маззю і перев’язав шматком марлі.

— Дякую, дякую, Бойтлере.

— Немає за що! «Це його Фідлер послав, — подумав Редер. — Всі вони гарні хлопці, і мені не хочеться нікуди йти звідси. Я волію й завтра стояти на своєму місці. Цей проклятий Меллер, аби він тільки знав про мене! А Бойтлер?.. Коли б йому сказали, хто сидить у мене вдома?.. Бойтлер гарний хлопець, але до пори, до часу. Він перев’язує мене, а якби він сам обпікся?.. А Фідлер? — Пауль кинув на нього блискавичний погляд… — Так, цей не такий», — подумав Редер, наче раптом, з одного погляду, помітив у Фідлерові щось нове, хоч цілий рік працював з ним поруч. «Ще ціла година до перерви, — подумав Редер трохи згодом. Якщо Георг не придумає нічого кращого, то йому доведеться й сьогодні переночувати в мене. А ще вірив цьому Зауерові, як самому собі. Що б він робив без мене!»

— Хоч би місив тісто однією рукою, коли вже не можеш робити нічого іншого, — сказала Георгові Лізель. — Держи миску між колінами.

— А що це буде? Я завжди люблю знати, що роблю.

— Бабка. Бабка з ванільним соусом.

— Тоді я ладен місити хоч два дні підряд, — на те їй Георг.

Та тільки-но він заходився місити, як його зразу почав заливати піт, такий він ще був кволий. Минулу ніч, хоч яка вона була спокійна, він теж збавив у тяжкому напівзабутті. «Одного з двох, Шенка чи Зауера, — думав Георг, — Пауль, безперечно, знайшов. Шенка чи Зауера, — Місив він, — Шенка чи Зауера». Знадвору почувся гуркіт — по вулиці котили бочки — і старовинна дитяча пісенька-лічилка:

Хрущ, літай у вишині! Батько й досі на війні. Мати в Померанії. А країна спалена.

Коли це йому так хотілося бути дорогим гостем у звичайнісінькому домі? Ось коли: він стояв у темному підворітті в Оппенгаймі на Рейні і ждав шофера, який потім зігнав його з машини.

А тим часом Лізель перебивала подушки, вичитувала одному хлопчикові, вчила другого лічити до десяти, шила щось на машині, співала; вона налила води в чайник, вгамувала дитину, яка зайшлася плачем, за десять хвилин майже десять разів їй уривався терпець, і вона знову десять разів заспокоювалася —

і все з якогось невичерпного джерела… Хто вірить, той терпеливий. У що ж вірить Лізель? Залежно від обставин. Але насамперед у те, що вона робить дуже корисне діло.

— Іди сюди, Лізель, поштопай панчохи, посидь трохи біля мене.

— Зараз? Штопати панчохи? Треба спершу прибрати в цьому свинюшнику, а то тут просто нічим дихати.

— Вже досить місити?

— Міси, поки тісто не почне пухиритися. «Що б вона зробила, аби знала, звідки я прийшов?

Прогнала б мене? Може, прогнала б, а може, й ні. Такі змучені жінки, звиклі до всяких життєвих знегод, здебільшого мужні».

Лізель зняла з плити бачок і поставила на табурет, потім взяла пральну дошку і так заходилася терти об неї білизну, що на її повних руках виступили жили.

— Чого ти так квапишся, Лізель?

— О, це, по-твоєму, квапитися? Ти що думаєш, що я відпочиваю після кожної пелюшки? «Я принаймні ще раз побачив усе це зсередини, — подумав Георг. — Виходить, життя йде собі вперед! І завше так воно буде?» Лізель уже почала розвішувати в кухні чисту білизну.

— Готово! А зараз дай-но мені миску; бачиш, оце пухирці.

На її добродушному грубуватому обличчі був вираз дитячої радості. Вона поставила миску з тістом на плиту й накрила рушником.

— Навіщо це?

— Тісто любить тепло, ти хіба — не знаєш?

— Я забув, Лізель, я вже давно не бачив, як учиняють тісто.

— Візьміть свого пса на шворку! — закричав чабан Ернст. — Неллі, Неллі!

Неллі аж тремтить від люті, коли зачує Мессерового собаку. У Мессера рудий мисливський собака. Він зупиняється на узліссі, крутить хвостом і повертає гостру морду з довгими вухами до свого хазяїна, пана Мессера.

У Мессера нема шворки, та вона й не потрібна, бо собаці байдуже до Неллі і її хвилювання. Він набігався й радий, що повертається додому. Старий товстопузий Meccep обережно переступає через дріт, що відділяв його власну ділянку від шмідтгаймського лісу. Шмідтгаймський ліс — буковий, із смужкою ялин на узліссі. На ділянці, що належить Мессерові, самі ялини. Вони тягнуться окремими рідкими купками аж до будинку, над яким височать їхні верхівки.

— Хазяйко, хазяйко! — стиха гукає пан Мессер. На плечі у нього висить мисливська рушниця. Він ходив до брата покійної дружини, що служить у Боценбаху лісничим.

_ «Хазяйка — то Ойгені, — думає Ернст. — Їй-право, дивно». Неллі тремтить від люті, поки не розвіюється запах Мессерового собаки.

— Ернсте, йди обідати, — кличе Ойгені. — Я ставлю тобі тарілку на підвіконня!

Ернст сідає боком, щоб краще бачити овець. Чотири ковбаски, картопляний салат, огірки й шклянка гохгаймського, що лишилося звечора.

— Хоч гірчиці до салату?

— Спасибі, я люблю гостре.

Ойгєні розмішує на підвіконні салат. Які в неї гарні, білі руки, і жодної каблучки!

— Може, Мессер все-таки надіне вам обручку на палець?

Ойгені спокійно відповідає:

— Дорогий Ернсте, тобі самому вже пора женитися.

Тоді ти більш не сушитимеш собі голови чужими справами.

— Дорога Ойгені, з ким же мені оженитись! Я хочу, щоб моя наречена була лагідна, як Марія, танцювала, як Ельза, а носик щоб у неї був, як у Зельми, стегна, як у Софії, і скарбничка, як у Августи.