Сьомий хрест
Шрифт:
Вона вилаялась і крикнула:
— Геть звідси, ледащо! Йди надвір, приготуй машину, через півтори години її поженуть в Ашаффенбург, живо!
Георг підійшов до вікна і, підвівши голову, сказав:
— Будьте ласкаві, спокійно й точно поясніть мені, що я маю робити.
Вона примружилася і не зводила очей з обличчя цього чоловіка, про якого вона чула, що це гультяй, який занапастив свою родину. Але хоч як пильно дивилася жінка на це обличчя, яке, мабуть, було спотворене під час автомобільної аварії, вона нічого не могла на ньому прочитати. Її погляд завжди проймав холодом усе,
— Коли ти здоровий, працюй швидше, коли недужий, — геть звідси!
Георг нічого не відповів і більше не дивився на неї.
Він подумав: «Така вже вона людина, нічого не вдієш».
Та, зрештою, все на світі минає. Він почав працювати швидко й завзято і скоро так стомився, що не міг уже ні боятись, ні думати.
Тим часом Лізель чекала в темній кухні. Коли минуло десять хвилин і Пауль не повернувся, вона зрозуміла, що він пішов з Георгом не тільки до рогу. Що трапилося? Що вони задумали? Чому Пауль їй нічого не розповів?
Цього вечора було на диво тихо. Стукіт на п’ятому поверсі, лайка на третьому, марші по радіо й сміх через вулицю, з вікна в вікно, не могли заглушити цієї тиші, тим більше — легкої ходи на сходах.
Лізель тільки один раз у житті мала справу з поліцією. Їй було тоді років десять-одинадцять. Один з її братів щось накоїв, мабуть, саме той, що потім загинув на війні — в родині ніколи не згадували про цю історію, вона була похована разом з ним у Фландрії. Але страх, що тоді душив їх усіх, і досі лишився у Лізель у крові.
То був страх, що не має нічого спільного з нечистою совістю, страх бідняка, страх курчати перед шулікою, страх маленької людини перед жорстокою державою; той споконвічний страх, який краще за всякі конституції та історичні книги говорить про те, чиї інтереси захищає держава. Але Лізель вирішила боротися, боронити себе і своїх дітей зубами й нігтями, хитрощами й підступами.
Коли кроки минули останній майданчик і почали наближатися до її квартири, Лізель схопилася з місця, ввімкнула світло і заспівала приглушеним голосом, який весь час зривався. Вона вважала, що світло й спів — найкращий доказ того, що в людей чисте сумління. Той, хто підійшов до її дверей, і справді не зразу подзвонив.
Він був у цивільному одязі. Світло лампи впало на його грубе, невиразне обличчя, воно здавалося їй чужим і неприємним. «Напевно, шпик», — сказала собі Лізель. Їй спало на думку саме це слово, вона, очевидно, почула його десь на вулиці, бо Пауль ніколи не говорив з нею про такі речі. Цей чоловік, напевно, ховає свій паскудний значок під курткою.
— Ви пані Редер? — спитав незнайомий.
— Як бачите.
— Ваш чоловік дома?
— Ні, — відповіла Лізель, — його немає.
— А коли він прийде додому?
— Цього я не знаю.
— Але ж коли-небудь він мусить прийти
— Я не маю про це ніякого уявлення.
— Хіба він виїхав з міста?
— Так, так, виїхав, у нього дядько помер.
Ховаючись за стулкою дверей і в тіні, що падала на неї, Лізель пильно позирала на незнайомого, вона помітила, як пересмикнулося його обличчя; він був розчарований. «Ну, зараз він уже піде», — подумала Лізель.
Але чоловік знову обернувся і спитав:
— Він уже давно поїхав?
— Давненько.
— Ну, хайль Гітлер!
Він знизав плечима. Здавалося, навіть його спина мала розчарований вигляд.
На Лізель напав другий напад страху. А що, як він почне розпитувати двірника? Скинувши черевики, вона вислизнула на сходи і прислухалася. Незнайомий нікого не розпитував. Повернувшися до вікна в кухні, вона побачила, як він іде геть тихою вулицею.
Того вечора Франца гнала до Редерів якась надія, непохибний інстинкт. І зараз він крокував безлюдною вулицею до трамвайної зупинки, сумний і розчарований.
Він поїхав у протилежний кінець міста, де в пивниці залишив свій велосипед. Звідти він подався до Германа.
Герман був упевнений, що Франц прийде до нього, і почав уже непокоїтися. Франц рідко пропускав стільки вечорів підряд. Цього вечора Герман зрозумів, що Франц, який приходив до нього на пораду, потрібен йому більше, ніж він думав. Коли за вікном почувся нарешті дзенькіт велосипеда, Ельза витерла фартухом застелений цератою кухонний стіл, а Герман, стримуючи свою радість, вийняв з шухляди шахівницю.
Але сьогодні Герман не довго радів, його радість зникла, як тільки Франц сів за стіл. Франц був не такий, як завжди. Він довго мовчав.
Герман терпеливо чекав. Нарешті Франц заговорив.
Спочатку Герман слухав просто уважно, потім вражено, потім стурбовано. Франц розповів про всі свої пригоди: як він тричі бачився з Еллі — в кіно, у критому ринку і в мансарді, — як вони разом відновили в пам’яті все життя Георгове, пригадали його колишніх друзів, як він пішов по цих слідах, намагаючися знайти Георга, як з цього нічого не вийшло, та й взагалі…
— Що взагалі?
Але Франц знову замовк, і Германові довелося чекати.
Герман був невдоволений з того, що Франц зробив усе це на свій страх і ризик, не порадившися з ним, Германом. Герман здивовано вглядався у грубувате, немов сонне обличчя друга, яке за удаваною байдужістю приховувало наполегливість.
Франц знову почав говорити, але зовсім не про те, чого чекав Герман.
— Бачиш, Германе, я зовсім звичайна людина. І я не вимагаю від життя чогось особливого. Я хочу, наприклад, назавжди лишитися в цьому краї, бо мені тут подобається. Бажання, як у декого, поїхати кудись далеко у мене немає. Я б залюбки прожив тут ціле життя. Небо тут не дуже ясне і не дуже сіpіє. І люди — не селюки і не городяни. Тут є все: і дим, і фрукти. Якби я тільки міг побратися з Еллі, був би дуже щасливий. Інші люблять міняти жінок, усякі там пригоди, а я зовсім не такий. Я ніколи б не покинув Еллі, хоч знаю, що в ній немає нічого незвичайного. Вона просто мила. Але я хотів би прожити з нею разом усе життя. А я не можу навіть бачитися з нею…