Сніг у Флоренції
Шрифт:
ми, юні пташенята того Саду,
пили мистецтво з першоджерела!
Упало яблуко. У місячному крузі — цвіте мигдаль рожевий і троянди.
Крислате дерево. На дереві із гнізд, як пташенята, виглядають хлопчики.
І дев’ять муз, прекрасних і струнких,
ведуть круг них свій витончений танець.
В тому Саду ми брались до науки
і перші лаври скубли на вінок.
Всі дев’ять муз, узявшися за руки,
навколо нас водили свій танок.
Он
Тих пташеняток бачиш у гнізді?
Ти — Рустичі, а він — Буонарроті,
адже ви разом вчилися тоді!
І наш синьйор, музика і дотепник,
тиран, поет, філософ і купець,
любив його, прихильний був до тебе, —
він знав, із кого виросте митець!
За хист натхненний і за труд воловий.
що кожен з вас ним юність надривав,
йому — червоний, а тобі — ліловий
оцей ось плащ синьйор подарував.
То як же сталось, як же все це сталось,
яких зазнав ти злигоднів і втрат,
що з тих Садів
потрапив ти на старість
у цей убогий монастирський сад?
Що привело тебе у цю обитель?
За що в житті так тяжко не прощен?
Святий Мартин, жебрацький покровитель,
з тобою тут поділиться плащем.
А ти ж міг бути велетнем, ти міг!
Старий
(печально похитавши головою)
У мене в пам’яті йде сніг…
(Сніг падає на вже порожні гнізда, і Музи порозходились навшпиньках)
Флорентієць
Причім тут сніг? Флоренція — Фйоренца,
квітуча тобто. Лілія в гербі.
А сніг там рідко. Звідки ж він береться,
що він іде у пам’яті тобі?
Чого ж у тебе в пам’яті не йде твоя молодість?
Чого у тебе в пам’яті не йдуть твої скульптури?
Старий
Не муч, не згадуй, одійди, замовкни!
Що взагалі в житті було моїм?!
Я весь мій вік залежав од замовників
і те створив, що треба було їм.
Флорентієць
А Мікеланджело, чи не ровесник твій,—
він не залежав, мав од них свободу?
А є у нього хоч єдиний твір,
який би він створив їм на догоду?
Вони ж бувають гірші, ніж вандали.
Він лізти їм в свій труд не дозволяв.
А як вони вже дуже насідали,
то він на них і дошками шпурляв!
Старий
Так він же геній. Це вже інша річ.
Такий — один на кількасот сторіч.
Флорентієць
Він
І хоч було це декому в досаду,
він дав йому, єдиному із нас,
і кращий мармур, і ключі від Саду.
Ми всі були ще зовсім хлопчаки,—
він мав його за майстра у роботі.
Він знав, що то вже буде на віки,
що вийшло з-під різця Буонарроті!
Старий
Оце і є найперша із причин.
Бо хоч би як хто п’явся на котурни —
всі народились кожен хто під чим,
лиш геній народився під Сатурном!
Флорентієць
(нервово загортається плащем)
Ну, добре, я великим стать
не зміг чи не зумів,— часи були брутальні.
Але причому все-таки тут сніг?
Я працював у камені й металі.
То де ж воно, серед яких руїн,
все, що створив я оцими руками,—
я, скульптор навіть Іменем своїм,
я — Рустичі, я — рустика, я — камінь!
Старий
Оце умреш, ніхто й не спом’яне.
В надгробний камінь не вкарбують дати.
Лише ім’я у тебе кам’яне.
Ти дошку в них шпурнути був не здатен.
Флорентієць
Коли цькували — я протистояв.
Лише коли наблизили — піддався.
Старий
Твоя відвага — вище всіх уяв!
Отож-бо й є. У тому-то й біда вся.
Вони — тебе, не ти їх переміг!
Вони твій хист поклали під фуганок.
Флорентієць
Чого у тебе в пам’яті йде сніг?
Старий
Страшна ціна вельможних забаганок!
Ти кажеш — привид, старості фантом.
Послухай. Передсмертне молодію.
Сприйми як притчу, під новим кутом,
ту — давніх літ — забуту вже подію.
До нас природа щедрою була.
Мистецький дар і розум сполучила,—
усе Лоренцо Пишному дала,
але в його нащадках одпочила.
Після Лоренцо занепав той Сад.
Прийшла пора тиранів і купецтва.
Його нащадок теж був меценат,
але… не мав кебети до мистецтва.
Отож, мистецтво люблячи без меж
і мавши влади й золота всесильність,
наслуханий про генія, він теж
хотів до нього виявить прихильність.
А снігу, снігу випало в той рік!
Зима тоді стояла небувала.
Було, пройти з порога до воріт —